Трактат (розлогий)
АКТУАЛЬНІСТЬ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ
Теорія Неореспубліканізму
Дмитро Вітик
ПЕРЕДМОВА
Даний Трактат не є «зводом законів» для адептів Неореспубліканізму. Це пропоновані ключові тези нової політичної теорії, і, головне – це запрошення доречній аудиторії проаналізувати й завершити формування ідеології, яка може вивести Україну в лідери цивілізованого світу.
Робота написана практиком продюсером (хоча з політологічною освітою), а не академічним вченим – тому вітається конструктивна (!) критика. Запрошуємо зацікавлених громадян он-лайн чи на зустрічах Клубу «Неореспубліканець» викладені Публікацію й Тези обговорювати, поправляти, доповнювати, розвивати – словом, доводити до досконалості, таким чином, стаючи спів-творцем ідеології Неореспубліканізму – теорії побудови успішної країни: https://www.facebook.com/RepublicanClubUA/events. З приводу назви: на даний момент в світовій політиці Республіканізм не має практичних носіїв. Американські, французькі чи українські, так звані, «республіканці» - є апологетами ідеології Консерватизму. Неореспубліканізм – це відроджена й удосконалена ідеологія Республіканізму, що з античних часів рухав людство вперед – але в сучасному ціннісно виточеному трактуванні. Тому, надалі ми, в основному, будемо користуватися визначенням – Республіканізм (Р.).
Епіграфи (затравка):
«Республіканізм розглядається, як приваблива альтернатива ідеології Лібералізму, котрий є «ущербним або непослідовним Республіканізмом», так би мовити, «байстрюком оригінально більш досконалої політичної філософії»… й провали Лібералізму слід розглядати, як наслідок його віддалення від свого республіканського коріння», - Мауріціо Віролі,
"Республіканізм як ідеологія — це ядро ліберальної демократії, анти-мажоритарної та про-верховенство-правової. Республіканська партія США чи України (активна в 1990ті) не мають до цієї ідеології стосунку…», - Михайло Мінаков, доктор філософських наук, головний редактор журналу Ideology and Politics «Неореспубліканська Україна стане законодавцем політичної моди світу»,
Трактат постійно поповнюється новими тезами та розділами.
Зміст:
Про Неореспубліканізм (коротко). – ст. 2.
Тези й розділи про Неореспубліканізм.
1. Історія успіху Республіканізму. – ст. 8.
2. Про невідповідність назви республіканських партій в США, Франції, Україні. – ст. 10.
3. Про Республіканську Свободу. – ст. 10.
4. Про Відповідальність. – ст. 14.
4.1. Про Права людини й Відповідальність. – ст. 14.
4.2. Відповідальне громадянство. – ст. 16.
5. Республіка й Держава. – ст. 19.
5.1. Республіка й Держава. – ст.19.
5.2. Республіка, Держава й Свобода. – ст. 25.
5.3. Республіка, Держава й Громадянин. – ст. 28.
6. Про вибори. – ст.30.
6.1. Проти домінування «демократичної більшості». Епістократія. – ст. 30.
6.2. Проти домінування політичних партій. – ст. 33.
6.3. Меритократія. Парламентський відбір (без партій). – ст. 35.
7. Республіканський центризм. – ст. 39.
8. Про нові еліти та «глибинну державу». – ст. 45.
9. Етична суть Республіканізму. Про Справедливість й Солідарність. – ст. 51.
10. Етика Консеквенціалізму. - ст. 57.
11. Республіканський Конструктивізм. - ст. 62.
12. Міжнародні стосунки: Інтернаціоналізм, Ідеалізм, Експансіонізм. – ст. 68.
Буде ще…
ПРО НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМ (коротко)
Республіканська ідеологія в політиці є невірно трактованою й, по-суті, нереалізованою. А вона є альтернативою право-центристської ідеології консерватизму, котра має корені з аристократичних, клерикальних чи націоналістичних еліт минулого з їх непозбувною нерівністю, що прямо суперечить принципам Р. Республіканізм є альтернативою ліво-центристський соціал-демократії з її високим податковим навантаженням, що стримує інвестиції й знижує ефективність бізнесу, посилює утриманські настрої серед населення та бюрократизацію. Також Республіканізм є альтернативою ліво-центристської ідеології Лібералізму, що в Україні й світі постійно хворіє популізмом, превалюванням інтересів над цінностями, безвідповідальністю, часто перетворюється на диктатуру «демократичної більшості» й сповзання, власне, до диктатури з цілковитим згортанням демократії.
Неореспубліканізм (НР) – це загальносуспільна концепція оптимально управління Державою-республікою без ідеологічних обмежень рамками свого «класового» чи «расового» електорату, що, в першу чергу, забезпечується спиранням на універсальну світоглядну цінність Свободи в її трактуванні, як «свобода від домінування» (детальніше про республіканське трактування свободи див. в Розділі «Про Республіканську Свободу»). Якщо в класичних республіках боролися з домінуванням аристократії й церкви, сучасні республіки протистоять диктаторам, то Неореспубліканізм заперечує, в тому числі, домінування олігархів, охлосу й політичних партій – як штучних олігархічних, так і вузько ідеологічних. НР – це акцентування на економічних й соціальних механізмах оптимального управління країною з усіма її громадянами, а не наголос на вузької ідеології, що захищає інтереси тієї чи іншої – більшої чи меншої – верстви населення.
Скільки людей – стільки політичних вподобань. Жодна ідеологія й політична партія не задовільнить сподівання й вимоги всіх соціальних прошарків населення: спрощено, бідніші й залежніші завжди переважно голосуватимуть за лівих, а багатші й самодостатніші – за правих. І в кожного своя правда, і кожен не сприймає й не сприйматиме інших. Але ж в країнах завжди живуть і житимуть люди більш і менш спроможні – і голосуватимуть вони завжди за політичні сили, що захищають саме їх інтереси. В свою чергу, щоб втриматись при владі ці політичні сили робитимуть все для свого електорату (й, відповідно, проти електорату опонентів). В умовах вічного співіснування й, за принципом маятника - почергового приходу до влади протилежних партій – їх антагонізм є деструктивний: поляризує народ, з’їдає державні ресурси, гальмує розвиток економіки. Й найсумніше, що нинішні партії зацікавлені в такому негативному статус-кво, бо тоді в них є сенс.
Істина між правими й лівими, як завжди, десь посередині – буквально в центрі. В даному випадку, істина – це устрій в суспільстві, котрий оптимально задовільнить усіх його членів, виходячи з розуміння, що всі вони соціально взаємопов’язані: найуспішніший бізнесмен не створить статку без найнятих працівників чи простих покупців продукції його підприємства; точно так само, незаможні громадяни потребують робочих місць наданих тим же бізнесменом. Критерії оптимального стану суспільства є простими – це рівень добробуту й самовираження усіх його громадян. Звісно, таке побажання може виглядати наївним й недосяжним, але цілком тверезо й здійсненно виглядає мінімалізація запрограмованої деструктивної конкуренції між правими та лівими політичними силами, що має узаконений перманентно циклічний характер домінування одне над одним. Просто треба обирати центризм, тобто Республіканізм.
Республіканізм за своїм походженням й природою є центристською ідеологією (див. більше в розділі “Республіканський центризм та захист цінностей”): він виник в античні часи як запит до справедливості й для подолання прірви між між всеправними та безправними – між верхами й низами. Республіканізм в Пізньому середньовіччі, Епоху відродження й Раннього нового часу також став успішною спробою зближення - можна сказати «зближення до центру» - та об’єднання полярних верств населення в єдине відносно гармонійне суспільство, сприяючи творенню міцних національних держав в Європі та Америці. Й, до речі, малі монархії/диктатури завжди програвали великим монархіям/диктатурам, тоді як малі республіки могли успішно протистояти великим імперіям.
Сьогоденність дає нові виклики класичному Республіканізму, модернізована форма якого є Неореспубліканізм. НР виходить з того, що:
- сучасні політичні партії прихильні до ідей, розроблених в іншу епоху і людьми минулої епохи, тому вони не бажають або не можуть реалістично дивитися в майбутнє.
- в сучасну епоху більшість людей не ідентифікують себе ні правими, ні лівими, ні лібералами, ні консерваторами;
- притаманна минулій епосі й досі інерційна політична конкуренція між правими і лівими – незалежно від її масштабів - має антагоністичний характер. А в умовах існування ядерної зброї – ця змагальність може мати фатальні для всього людства наслідки.
Політична позиція Неореспубліканізму – це Інтеграційний центризм, котрий є поєднанням ідей "центру" (центристська політика) та "інтеграції" (процес об'єднання, включення, взаємодії). Інтеграційний центризм – це стратегія, що спрямована на побудову консенсусу та об'єднання різних політичних сил або соціальних груп навколо прагматичної програми. Вона наголошує на необхідності національної єдності та соціальної згуртованості, пропонуючи збалансовані, центристські рішення для досягнення цієї мети, уникаючи поляризації. Інтеграція, як внутрішньо-, так і зовнішньополітичний курс, що орієнтований на тісну міжнародну інтеграцію (наприклад, євроінтеграцію), але за допомогою виважено прагматичних кроків.
Інтеграційний центризм - це синтез "лівих" і "правих" підходів у вирішенні політичних завдань: наприклад, з одного боку, безкоштовна початкова освіта чи медицина, з іншого, - прогресивне оподаткування. Інтеграційні центристи не перебувають у середині, як класичні центристи, а, за потреби, користуються методами всіх політичних спектрів.
Девіз інтеграційних центристів – «прагматичний ідеалізм», в якому ідеали (цілі, принципи) досягаються через практичні дії та конкретні результати, а не абстрактні міркування. Ідеалізм у постановці завдань, але максимально реалістичне розуміння вихідних позицій і усвідомлення, що метод не варто відкидати лише тому, що він "не з нашого політичного спектра", а проблему ігнорувати лише тому, що вона не вписується в твою улюблену картину світу. Приклади прагматичного ідеалізму: (1) про пріоритет вільного суспільства над індивідуальною свободою: людина не може бути вільною у невільному суспільстві; (2) про важливість відповідальності: права людини без відповідальності призводить до анархії й деградації особистості; (3) про важливість дотримування принципів для досягнення довгострокових цілей, що забезпечується привалюванням цінностей над інтересами - особливо, в міжнародних стосунках: наприклад, умиротворення «вигідного» диктатора веде до великої з ним війни; тощо.
Інтеграційний центризм є не просто пасивним "середнім" між крайнощами, а активною силою, яка прагне поєднати та інтегрувати в єдине взаємодоповнювальне ціле найкращі елементи суспільства та політичних ідей для спільного блага. Й на відміну від сучасних центристів в політиці, що не виходять за межі поміркованості, Інтеграційний центризм може користуватися радикальними методами.
Інтеграційний радикальний центризм відкидає узурпацію правими та лівими права на революцію. Саме центристи можуть реалізовувати відповідальну політику, здійснювати революційні реформи в користь не окремих класів, а всього суспільства.
Отже, в політично-філософському спектрі Неореспубліканізм, будучи безумовно відданим найвищій цінності – Людині – шукає рівновагу між лібералізмом й консерватизмом, між комунітаризмом й індивідуалізмом, між патерналізмом й лібертаріанством. Повторюємо: ніхто ні над ким не повинен домінувати – ні загалом, ні протягом короткої виборної каденції – це є принцип Неореспубліканізму. Конкуренція ідей та пропозицій може і повинна бути всередині партії – лише так можна знаходити оптимальні рішення в різних галузях суспільного життя. І в такому випадку, таке змагання не матиме негативних впливів на країну – країна буде розвиватися не зиґзаґами, як протягом постійного почергового приходу до влади правих та лівих, - а прямо.
Принцип – це фундамент для будь-якої системної політики. Це те, за що (а не за кого) голосують на виборах громадяни, на що спираються політики у виконанні програмних, в тому числі, цілком практичних завдань. Якщо послідовно, як лакмусовий папір, накладати принцип «не-домінування» на всі сфери політики, економіки, соціології, культури, виявляючи та нейтралізуючи всі зловживання й відхилення від нього, то, в результаті, можна отримати просту легітимну оптимальну версію політичного устрою – якщо хочете, “ідеальне суспільство”.
Як вже було згадано, з стародавніх часів до 21го століття людство рухалося по одному й тому ж зачарованому колу: республіка-диктатура-війна. Завжди і сьогодні перехід від республіки до автократії відбувається завдяки домінуванню на виборах, так званої, «демократичної більшості», яка регулярно обирає популістів, які задля утримання влади невдовзі згортають демократію, й республіка перетворюється на диктатуру, яка, знову ж таки, для утримання влади вдається до зовнішніх агресій – до війни. Як вже згадувалося, за наявності ядерної зброї цей невблаганний історичний цикл може завершитися кінцем людства. В цьому контексті універсальний неореспубліканський принцип «недомінування» набуває життєвонеобхідного значення. Й НР пропонує прості демократичні (!) методи самообмеження домінування на виборах електорату з сильно заниженим критичним мисленням (детальніше див. в розділі «Про вибори. Епістократія, Меритократія»).
Ліберальна “пасивна свобода” – це «свобода від»: тобто, відсутність обмежень твого руху, твоїм бажанням і твоїм діям - це свобода від зовнішніх обмежень. Тоді як республіканська “активна свобода” означає «свободу для» - це відсутність внутрішніх обмежень для активної дії, це спроможність й продукування ресурсів для реалізації потенціалу власного й спільноти – не просто в ліберальній експлуатації свободи, а в республіканському уможливленні або творенні самої свободи (детальніше - в Розділі “Про Республіканську Свободу”).
На міжнародному рівні неореспубліканський принцип розуміння Свободи забезпечує вирішення міждержавних конфліктів до настання їх гарячих фаз. Наприклад, з актуального: ліберальний принцип «свободи, як невтручання» чи «свободи від» призвів до кривавих війн в Грузії, Сирії, Україні, тоді, як неореспубліканський принцип «свободи, як недомінування» чи «свободи для», змусив би демократичні уряди протистояти агресивній політиці Путіна відразу після проголошення ним імперських тез в Мюнхені в 2007 році (детальніше – в Розділі «Міжнародні стосунки. Ідеалізм, Інтернаціоналізм, Експансіонізм»).
НР – це сприйняття Держави, як інструменту для реалізації свободи людини, тобто для її самореалізації. Ліберали сприймають Свободу, як вроджену до-соціальну цінність, тоді як республіканці надають їй набутого соціального значення: адже в глухому поза-соціальному лісі Людина є вільною, поки не зустріне ведмедя, зграю вовків чи диких москалів. Натомість, Держава забезпечує захист й самореалізацію Людини на індивідуальному, громадському чи національному рівні – звідси адекватне осмислене ставлення громадян, яких об’єднує Держава, як одне до одного, так і до самої Держави (детальніше – в Розділі «Про державу й громадянина»).
Для республіканців Держава – не просто територія, символи й бюрократичний апарат, а вища соціальна організація сконструйована Громадянським суспільством (ГС). Тобто, в Неореспубліканізмі існує примат ГС над Державою, що є Республікою. Якщо ж Держава переважає Громадянське суспільство, то вона перестає бути Республікою, а перетворюється на монархію, деспотію й т.п. Щоб цього не трапилося ГС перебуває в постійному процесі контролю й виправлення старих чи конструювання нових державних інститутів.
В цьому процесі Неореспубліканізм застосовує правила теорії Конструктивізму, згідно якої інститути не є просто застиглі будівлі й бюрократія, а є динамічним простором по мінімалізації свавілля влади: суди, конституції, виборчі системи мають одну мету - не дати виникнути новим формам домінування. Республіка — це постійний процес «ремонту» соціальної архітектури. Якщо якийсь усталений інститут не працює – НР з допомогою ГС конструює новий.
Ірландський досвід останнього десятиліття вважається «золотим стандартом» реалізації неореспубліканських ідей через конструктивістські методи. В Ірландії десятиліттями панувала моральна диктатура церкви – це також було причиною, чому політики не наважувалися міняти консервативні закони, боячись втратити підтримку електорату. Натомість, електорат сам їх поміняв, створивши Громадянські асамблеї. В результаті, відбулися референдуми 2015 року (шлюби) та 2018 року (аборти), які не були нав'язані політиками зверху й не були заблоковані священниками теж зверху. Вони стали результатом того, що самі громадяни «сконструювали» нову суспільну згоду. Політики лише юридично закріпили те, про що домовилися люди (детальніше в розділі «Республіканський Конструктивізм»).
«Республіканізм» від лат. res publica - «справа громади», «спільна справа» - тобто, висока соціальна відповідальність громадян і їх активна участь в справах Республіки – тобто, у власних справах: адже Республіка - це ми, це кожен з нас. Республіканці бачать власний індивідуальний успіх через успіх Держави-республіки, зокрема, через створення інтеграційних механізмів мотивування громадян долучитися до взаємодії у її розвитку чи захисту. Люди всі рівні - рівні перед мораллю й законом, але, водночас, люди різні. Й долучатися до «спільної справи» можна по різному згідно персональних здібностей громадянина. Справедливо не рівняти всіх під одну комуністичну гребінку, а оцінювати людину по її індивідуальних особливостях, шануючи її право самості й можливості адекватного доповнення республіканського «спільного блага» (про це детальніше – в розділах «Етична суть Республіканізму. Про Справедливість й Солідарність»).
Для прикладу візьмемо поняття «Економічної броні», що є хорошим лаксмусовим папірцем для розрізнення республіканця від соціаліста чи ліберала. Йдеться про можливість військовозобов’язаним громадянам легально отримати відстрочку, щомісяця вносячи в бюджет оборони від 50 тис грн. Соціалістична й Ліберальна деонтологічна етика розцінює таке правило, як неполіткоректне й дискримінаційне стосовно бідних верств населення - й тому у воюючій Україні відповідний закон досі не прийнятий. В результаті, ми маємо армію з солдатськими та сержантськими зарплатами в 20 тис грн (зокрема, автор цієї праці), від якої масово ухиляються військовозобов’язані не лише тому, що бояться загинути, а й тому, що нема фінансової мотивації (до речі, в армії нашого ворога питання фінансової мотивації вирішена – й у них нема проблем з новобранцями).
Неореспубліканізм дотримується етики Консеквенціалізму, яка, зокрема, трактує проблему «економічної броні» наступним чином: чи потрібні гроші нашій армії? – безумовно потрібні. Чи мотивувала б значно більша зарплата новобранців долучатися б до війська – однозначно так. Чи можна називати відповідальними громадянами людей, що фінансуючи армію, активно б долучалися до Спільної Справи? – так, це теж відповідальність й долученість. Чи сприяло б це консолідації й реальній роботі суспільства в реалізації спільної мети - перемоги? – так. Чи слушно, що талановиті інженери конструюють дрони, кваліфіковані лікарі рятують життя солдат, а люди, що спроможні фінансувати армію – фінансують її? – так, в контексті спільної справи – Республіки – це слушно, раціонально, а тому морально.
Нагадуємо, в Наполеонівській армії була узаконена «економічна бронь» й це було однією з причин потужної Республіканської воєнної машини та її перемог над усіма європейськими імперіями – врешті решт, французи аж до Москви дійшли і, що наймиліше, спалили її!).. В українській мілітарній республіці - Війську Запорізькому - функціонувала подібна модель, коли кілька домогосподарств економічно утримували одного козака, якого з поміж себе вибирали для воєнних справ.
Неореспубліканізм – це державна еліта нового типу. Еліта – це становий хребет держави, що забезпечує її стабільний розвиток згідно прийнятої суспільством стратегії. Еліта служить стабілізатором від притаманних демократичним устроям екстремальних коливань влади, а також запобіжником від зловживань влади та інших проявів деструктивного домінування в країні (олігархи, популісти, байдужа більшість тощо) – запобіжником від сповзання до диктатур. Еліта повинна бути поза (!) владою, але може на неї впливати й, в крайній необхідності, сприяти її зміні. Наприклад, за наявності державної еліти в Україні був би неможливим прихід до влади Януковича, або він був би позбавлений влади без Майдану (або з добре організованим Майданом без жертв). В Україні до війни було й, вочевидь, далі є кілька центрів впливів на владу, що мають олігархічний деструктивний характер, що вмотивовані не цінностями, не суспільними інтересами, а інтересами приватними чи корпоративними. Натомість, передумови формування ціннісної еліти / «глибинної держави» в нашій країні виникли лише з 2022 року. І це питання безпеки України (детальніше в Розділі «Про нові еліти та «глибинну державу»).
НР є особливо актуальним для нашої країни в безпековому контексті: Україна, якій історично близька й ментально природна ідеологія Республіканізму, може першою на державному рівні імплементувати її в себе, а потім експортувати назовні – передусім, в РФ. Населення цієї країни природно сповідує агресивний автократизм, тоталітаризм і, цілковито не сприймає, як вони кажуть, «гнилий лібералізм». У росіян сильно розвинений патерналізм, азіатського толку колективізм, але, водночас, порізно присутній європейський індивідуалізм – що разом є небезнадійним фундаментом для Р. Неореспубліканська Росія з етикою Консеквенціалізму й беззастережним принципом не-домінування, як над своїм населенням, так і на над сусідніми країнами, відповідає інтересам України.
Після Першої Світової Війни консолідовані ідеологіями ветерани й суспільства в 4х країнах потрясли й змінили світ (в Росії, Італії, Німеччині та Туреччині - на жаль, лише в останній країні це увінчалося історичним успіхом). Після війни перед Україною відкриється «вікно можливостей». Ним або (1), як в 2014 році, знову скористаються різного роду популісти, що розтягнуть ветеранів по різним олігархічним продюсерським проектам, і їх потужна пасіонарна енергія взаємопогаситься – й все знову завершиться пшиком; або (2) відбудеться насильне упорядкування країни на чолі військових під теж популістськими гаслами «твердої руки», як то відбулося в росії, Італії та Німеччині - й Україну драматично потягне назад; або (3) подібно до Туреччини 100 років назад, суспільство з допомогою, зокрема, безкомпромісних ветеранів-добровольців, об’єднається навколо консолідуючої найбільш історично успішної ідеї Неореспубліканізму, й Україна, розпрощавшись з соціалістичними й ліберальними експериментами минулого, проведе радикальні реформи, нарешті цілеспрямовано піде вперед й таки стане “центром політичної моди світу”.
ТЕЗИ й РОЗДІЛИ ПРО НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМ
Розділ 1
ІСТОРІЯ УСПІХУ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ
Республіканізм (Р.) — політично-правова доктрина та ідеологія правління країною як республікою з акцентом на свободу і громадянську гідність, здійснюване громадянами. Республіканізм завжди протистояв домінуванню: аристократії, монархії, теократії, імперіям, олігархії, охлосу, диктатурі. Переважно успіх супроводжував суспільства, коли вони послідовно керувалися республіканськими ідеями. Коріння Р. тягнуться ще з античних часів, коли розцвіла культура Стародавньої Греції – власне, республіки в протистоянні древнім тиранам створили велику цивілізацію, а згасла вона, коли там на заміну республіканізму прийшли деспотії. Подібна ситуація була в Стародавньому Римі. В середньовіччі Республіканізм відродився в італійських торгових містах державах, що на Середземномор’ї успішно протистояли навколишнім імперіям. В пізньому середньовіччі й в епоху Відродження був сплеск республіканізму по всій Європі: на півночі успішно розвивалися вільні міста торгового Ганзейської унії; процвітало Магдебурзьке право; маленькі Нідерланди перемогли Іспанську імперію; маленька Швейцарія поборола імперію Габсбургів; британські республіканці скинули віковічну монархію; республіканська Річ Посполита досягла піку своєї могутності; останній успішно протидіяла перед-українська мілітарна республіка – Запорізька Січ. Малі монархії/диктатури на могли протистояти великим імперіям, натомість, з цією задачею цілком успішно справлялися малі республіки.
Можливі претензії, що класичні республіки були не надто демократичними, але ж треба розуміти, в якому історичному контексті вони існували: тоді панували зовсім інші умови й Класичний республіканізм таки був найбільш гуманістичним державним устроєм (його ще інакше називали Громадянським гуманізмом). І вже тоді бути вільним у розумінні республіканців означало не бути у волі будь-кого іншого – як індивід, місто чи держава, незалежно від того, чи існує фактично обмеження вашої діяльності чи ні (тобто, свобода від самої можливості домінування). Й водночас республіканська свобода – тоді і зараз – це також і спроба не поневолювати інших. Це відсутність мети робити іншого матеріалом для реалізації власних цілей, спроба ставитися до нього як до рівного і не ставити іншого в ситуацію, коли ти є його господарем – тобто, не домінувати над іншим. Класичний республіканізм був більш гуманістичним ладом ніж Лібералізм, оскільки він був спрямований проти будь-якої форми тиранії – будь-то монархічної, аристократичної чи… демократичної (тиранія “демократичної більшості”).
Потім була Американська та Французька революції, котрі теж починалися й успішно відбулися завдяки республіканським ідеям. Але після цього в світовий політичній історії з’явилися й невдовзі запанували “класові ідеології” – Лібералізм і Соціалізм. Про катастрофу Соціалізму – зразком «тиранії більшості» - українцям нічого розповідати: усе ХХ ст. стало свідком його кривавого почерку. Але ще в кінці ХІХ ст. проявилися й недоліки класичного лібералізму: дикий капіталізм з глибоким розшаруванням суспільства, експлуатацією дитячої праці, абсолютизацією егоїзму, розквітом корупції. А в кінці ХХ ст. стали очевидними недосконалості лібералізму, котрий перетворився в охлократію, коли неосвічена маса регулярно приводить до влади керованих популістів, політика перетворюється в нечистий бізнес чи то в кріпосний театр з олігархами-ляльководами. Ленінські кухарки ще не керують державами, але вони обирають державних лідерів, і все населення в країнах – від прибиральників до професорів - стають заручниками бездумного вибору.
З античних часів до сьогоднішнього часу демократії найчастіше йшли одним і тим самим приреченим циклічним шляхом: вони поставали завдяки республіканським революціям, якийсь час розвивалися й процвітали, але потім незмінно охлос, або, як зараз кажуть, “демократична більшість” обирала популістів - “тверді руки” -, котрі невдовзі згортали демократії й республіки припиняли існувати, знову перетворюючись на диктатури.
І лише в кінці ХХ ст. кілька кабінетних вчених згадали й запропонували по новому подивитися на світовий переможний досвід ідеології Республіканізму (це, в першу чергу, філософи Філіп Петітт та Френк Ловетт). А в кінці 10х років вже ХХІ ст. в політологічному світі почали відбуватися міжнародні наукові конференції на тему Неореспубліканізму - поки все було на сирому теоретичному рівні. І лише в 20х роках у Києві виник Клуб Неореспубліканець, ідеологи якого чітко формулюють необхідність, уникаючи недоліків демократії й сповзання до Лібералізму, Україні й світу розвиватися шляхом реінкарнованої й модернізованої версії Республіканізму - адже, як ми знаємо з історії, лише так можна успішно протистояти великим внутрішнім та зовнішнім загрозам.
Теза 2
ПРО НЕВІДПОВІДНІСТЬ НАЗВИ РЕСПУБЛІКАНСЬКИХ ПАРТІЙ В США, ФРАНЦІЇ, УКРАЇНІ
Відразу наголосимо, що Республіканська партія США чи Франції, чи активні в 1990і роки однойменні партії в Україні – мають віддалений стосунок до Республіканізму. Власне, це консервативні партії. Консерватизм вийшов з монархії, аристократії, клерикальства – там нема ні людини, як вищої світоглядної цінності, ні рівності людей, ні, відповідно, республіканізму. Американські чи французькі консерватори називають себе не консерваторами, а республіканцями, бо в цих країнах аристократія була ліквідована внаслідок революцій – вони постали у запереченні консерватизму, й саме поняття консерватизму там було несприйнятливе. Натомість, Британські консерватори називають себе коректно, бо у Великобританії монархія й аристократія зберегла свої впливи донині. Британські консерватори, американські й французькі республіканці концептуально відстоюють ті самі цінності: традиціоналізм, сім’я, обмеження абортів, евтаназії, імміграції, висока роль Церкви, смертна кара, заперечення ЛГБТ й т.д. Зрештою, подивіться у Вікіпедії на статтю з визначенням ідеології американської республіканської партії – там, крім економічного лібералізму, усі інші ідеологічні напрямки ідентифіковані як консервативні. Подібна ситуація з вітчизняними, так званими, «республіканськими» партіями. З Вікіпедії:
- Партія «Республіканська платформа»: політична ідеологія консерватизм, неоконсерватизм, фіскальний консерватизм, ну, і економічний лібералізм; Схоже, ні в Україні, ні в світі нема республіканських партій – носіїв, власне, республіканської ідеології. А вона стає чимдалі актуальнішою на фоні прогресуючих вад Лібералізму й Консерватизму та викликів сьогодення.
Розділ 4
ПРО РЕСПУБЛІКАНСЬКУ СВОБОДУ
Найкраще розуміння Свободи можна отримати порівнюючи її трактування апологетами найбільш свободолюбивих ідеологій – Лібералізму (Л.) й Республіканізму (Р.).
В обох світоглядах головною цінністю є людина, а головною цінністю в людини – це свобода. Свобода лібералами тлумачиться пасивно – як «свобода від втручання»: якщо до вас ніхто не пхається, то ви вважаєте себе вільною людиною. Республіканцями «свобода» трактується активно, як «свобода від домінування» - тобто свобода від самої можливості втручання у ваше життя: ви не просто користуєтесь свободою, а забезпечуєте її можливість.
На перший погляд, ці формулювання мають абстрактний характер – якась філософська абракатабра. Але в них суть відмінностей світогляду й, відповідно, дій адептів обох ідеологій на всіх рівнях міжособистісного, внутрішньополітичного чи міжнародного життя.
Наведемо прості практичні приклади, від якого страждає весь демократичний світ, а особливо Україна:
З міжнародного життя. Демократичні країни з ліберальними урядами вважають себе цілком вільними, поки в їх справи ніхто не втручається. Ліберали воліють «не помічати», що десь там диктатори гноблять власні й сусідні народи, натомість, продовжують з ними домовлятися, торгувати – словом, “real politics”. Так вели себе Західні демократії перед 2ою світовою й перед теперішньою російсько-українською війною: напади на Чечню, Грузію, Крим, Донбас – усі агресивні прояви поки регіонального домінування РФ лишалися без протидії Заходу, бо це прямо його не стосувалося. Американці та європейці поспішно евакуювали своїх громадян з Києва та України перед широкомасштабним російським вторгненням – аби війна не торкнулася їх. Демонстративно, по суті, напризволяще залишили Україну на блюдці перед агресором – аби той не втручався в їхні справи. Й західні ліберали продовжували почувати себе в безпеці – цілком вільними, бо таке вже ліберальне трактування свободи. Найсумніше, що й українська ліберальна влада вважала себе й свій народ вільними, не дивлячись, що Росія домінувала над Україною – прямо загрожувала її, як держави, існуванню. Навіть після початку великої війни, Західні уряди мінімально допомагали Україні, чекаючи, коли вже скоро весь цей дискомфорт скінчиться. Якби Путін не був ідіотом й прямо не погрожував Європі та Америці продовженням агресії, то тамтешні ліберали й далі обмежувалися б «глибоким занепокоєнням». Лише загроза прямої війни з Росією після падіння України, змусила їх активніше нам допомагати. Але й далі ліберальний принцип «невтручання» доходить до абсурду: Росія б’є по Україні своїми, іранськими й корейськими ракетами, але Україні забороняють бити по РФ «ліберальними» ракетами, й лунають несхвалення, що українці б’ють по Росії навіть своїм дронами. Й лише після того, як спроби домінування вже згуртованої вісі зла – Росії, Ірану, Китаю, КНДР – почалися ширитися світом й прямо втручатися в життя американців та європейців – ті, нарешті, схоже, зачухалися.
Республіканське ж трактування «свободи, як недомінування» не допускає самої можливості диктату над іншими країнами: протистояння Західними демократіями регіональному домінуванню Росії мало початися, як тільки на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року Путін задекларував реваншистські наміри РФ. Тим більше, різкі й послідовні запобіжні заходи мали бути прийняті після нападу Росії на Грузію. Арсенал таких контр-мір великий: санкції, активна підтримка опозиції, гібридна війна й, врешті-решт, фізична нейтралізація диктатора. Якби це відбулося, то найімовірніше, війна в Україні буквально й не почалося б. Скільки життів й майна вдалося б врятувати!
Інший приклад – вже з внутрішньополітичного життя: на виборах в демократичних країнах зазвичай домінує позиція (точніше, відсутність позиції, як такої) виборців з, так би мовити, заниженим критичним мисленням. Такого виборця не складно обманути – ним легко маніпулюють популісти, недобросовісні політики, зловмисники. Оскільки, такий виборець домінує в електораті всіх країн, а в першу чергу, в молодих демократіях, то й всі країни час від часу стають заручниками їх неякісного вибору, наслідком якого часто стає згортанням самої демократії - так регулярно відбувалося в політичній історії світу. Тим не менше, «політкоректний» лібералізм вважає недопустимим навіть обговорення будь-яких змін в правилах участі громадян у виборах. Таким чином, цивілізований світ знаходиться в стані добровільної залежності від домінування, так званої, «демократичної більшості», що є не лише буквально глупі люди, котрі піддаються брехні та маніпуляціям, а й “громадяни”, яких можна підкупити, або які жадають «сильної руки», або які обирають «по приколу». Для республіканців ж нема табу в несприйнятті будь якого домінування. Існують цілком демократичні (!) методи самоусунення від голосування людей неспроможних до якісного усвідомленого вибору: наприклад, такому громадянину на виборчій дільниці пропонують або бюлетень, або 500 грн. А ще краще, приймається закон, що дозволяє голосувати лише громадянами, що, навпаки, платять за таку привілегію – здійснюють переказ в 500 грн партії чи у фонд лідера, за яких вони голосують. Останній варіант, тим більше, оптимальний, бо (1) мінімально відповідальний виборець не буде перераховувати «аби-кому» свої кровні грошенята; (2) партійні бюджети поповнюватимуться не за рахунок держави за принципом “зрівняйлівки” серед усіх партій, а справедливо: пропорційно до підтримки громадян цих партій. І головне, можна собі уявити, скільки байдужих громадян самі відмовляться від участі у виборах – й завдяки цьому, скільки популістів будуть відсіченими від влади. І жодної дискримінації: відмова від виборів буде самостійним рішенням самих виборців.
Далі наведемо інші трактування пасивної й активної свободи:
Пасивна свобода – це «свободу від», тобто, відсутність обмежень твого руху, твоїм бажанням і твоїм діям, тобто це свобода, яка розуміється, як відсутність зовнішніх обмежень. Тоді як активна свобода означає «свободою для» — відсутність внутрішніх обмежень, тобто, спроможність й продукування ресурсів для реалізації потенціалу власного й спільноти – не просто в ліберальній експлуатації свободи, а в республіканському уможливленні або творенні самої свободи.
Людина ж, бажаючи політати, не стрибає з урвища в безодню – тут вона обмежує свою свободу, бо розуміє, що вб’ється. Натомість, прагнення літати штовхає людину до вивчення й набуття навиків дельтапланериста чи знань пілота. А дехто й, взагалі, для виконання своєї мрії - створить планер чи літак. Людина розвивається, творить себе нового, творить нове в світі. Для цього в нас і є свобода – для творення.
Найпростіше класичне розуміння «свободи» представниками двох ідеологій ілюструється на прикладі раба, якого Л. трактує вільною людиною, якщо в його життя не втручається господар. Натомість, Р. заперечує саму можливість володіти ким-небудь, не допускає й не допускало рабство, як інституту домінування. Історична закономірність: в США саме республіканці скасували рабство, тоді як демократи (ліберали) протидіяли цьому. Тоді в 1860 році і наступні 100 років північні штати були електорально республіканськими, тоді як південні – рабовласницькі, тобто расистські – голосували за Демократичну партію. Південні штати стали опорою республіканців лише в 1970-х, коли змінився політичний дискурс і ціннісна направленість Демократичної партії.
Зараз більш показовим є приклад обивателя – «раба обставин». Повторимося, Л. вважає обивателя вільним, якщо в його життя ніхто не втручається. В країнах вільного світу, як і в Україні, ніхто особливо в справи законослухняного громадянина не втручається. Але проблема не в тому, що людям не дає хтось бути вільним чи обмежує їх свободу, а в тому, що вони насправді вільними бути не хочуть. Це просто продемонструвати на побутовому рівні: чи готовий обиватель сам відповідати за своє життя чи ні, чи готовий він відповідати за те, що довкола нього відбувається, за те, що за порогом його квартири. Не глобально, в країні – а просто на сходовій клітці загального під’їзду. З'ясовується, що не готовий, бо використовує свою свободу не для творення, а для деградації. Так і живе «вільний» обиватель в українських, даруйте, засраних хрущовках: ніхто в його життя не втручається, але він нарікає на недолугу державу, на кого-завгодно, на погані умови і нічого не робить, щоб їх змінити.
Щось подібне відбувається не лише на рівні громади, але й на рівні держави. Звичайний український провінційний пейзаж: гарненька хата, чепурненький садочок, церква посеред села світиться велична й золотава, але паршиве все, що стосується держави: дороги, лікарні, бідні вчителі, поліція на «Жигулях». Ліберальний індивідуалізм зведений до егоїзму й соціальної байдужості: «Моя хата скраю – я нічо не знаю». І в ліберальному розумінні свободи цьому складно зарадити, бо ліберали, а особливо, лібертаріанці, ще й вкрай вороже налаштовані до держави: згідно з їх концепцією свободи як «не-втручання», будь-які закони та дії держави вважаються втручанням і, отже, применшенням свободи. На республіканський же погляд, закони та дії держави не слід вважати скороченням свободи – звісно, за умови, коли закон чи політичний захід вжито і здійснено не довільно, а з дотриманням принципу «не-домінування». Більше того, якщо держава зменшує залежність та урізає довільну владу, яку в суспільстві одні мають над іншими, свобода суспільства й громадянина буде збільшена. У класичній традиції цю ідею висловлювали твердженням, що «в розумних рамках закони не усувають, але посилюють свободу», а значить, «де немає законів, там немає свободи» (Вільям Блекстоун) (більше про Державу й закони в НР – в Розділі «Про державу й громадянина»).
Втеча від активної свободи, а значить від участі в справах держави, або пріоритет у відстоюванні не цінностей, а власної шкури – це за своєю суттю цілком ліберальний егоїстично осмислений тип дії. Свобода сама на голову не падає – її спочатку треба виборити, продукувати, впроваджувати на законодавчому рівні, а далі дотримуватись і захищати. Лише так можна жити вільно.
Лібералізм розглядає Свободу, як природній стан людини в його буквальному розумінні, або як «досоціальну свободу», де панує «закон джунглів», коли свободою необмежено можна користуватися: не дивно, що Класичний лібералізм характеризувався злетом «дикого капіталізму» з жахливими умовами праці, різким розшаруванням суспільства, шаленим ростом корупції й т.п. – все це наслідки політики невтручання держави в економіку. На противагу цьому, класичні республіканці бачили свободу як продукт суспільства, яке творить правила, що уможливлюють свободу кожного його члена, який, в свою чергу, для реалізації власної свободи усвідомлено й добровільно виконує ці правила. Держава, забезпечуючи дотримання й виконання цих правил громадянами, створює умови для реалізації особистої свободи.
Свобода – це не результат хаотичного процесу, а результат цілеспрямованої дії: її продукування, дотримування й захисту. Оскільки республіканська свобода за своєю суттю несумісна з будь-якою формою залежності чи домінування, її соціальні наслідки, в хорошому розумінні, радикальніші на всіх рівнях суспільного життя. Особливо, в довготерміновій перспективі.
Розділ 4
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Підрозділ 4.1
ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Права людини є комплексом свобод і юридичних можливостей, обумовлених існуванням людини в суспільстві. Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Право виступає як засіб забезпечення свободи, так і засіб запобігання можливостей її обмежувати. Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони позатериторіальні і позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держав, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту.
Таке справедливе визначення поняття Прав Людини погано корелюється з трактуванням лібералами поняття Свободи, адже, щоб запобігати зловживанням в певних галузях, особливо, на великому корпоративному, державному та міждержавному рівнях, необхідно втручатися в справи корпорацій чи держав, що порушують права і свободи людей й, відповідно, ставити себе під ризик їх втручання. Саме тому ліберали з їх концепцією пасивної свободи – свободи не-втручання, де права не підкріпленні відповідальністю – такі безпорадні в протистоянні домінантам в економіці чи політиці: олігархам, охлосу, диктаторам й т.п. Це доказано історією, включаючи, найновітнішу.
Права людини без Відповідальності – це «дикий капіталізм», з його жахливими умовами праці, масштабної корупцією й правовою незахищеністю. В цьому особливу роль відіграла економічна політика Класичного лібералізму, що відкрила шлюзи національній підприємницькій діяльності в її гонитві за максимальним прибутком, де панує «закон джунглів».
Сучасному Лібералізму властива «коротка Відповідальність» – тобто, досягнення результатів в короткотерміновій перспективі, а «потім хоч потоп». Концептуальним прикладом такого є “real politics” у міжнародних стосунках урядів США й країн Західної Європи, з їх договорняками з диктаторами, котрі останніх лише заохочували до агресії. Прикладом короткої Відповідальності є позірна турбота про «своїх» без зважання за наслідки за таку політику: наприклад, перед теперішньою російсько-українською війною західні уряди демонстративно евакуювали всіх працівників своїх дипломатичних й економічних установ з Києва, залишивши українців сам на сам з агресивним монстром. І як інакше ніж не заохочення до безкарності мав сприйняти таку поведінку Західних лібералів Східний диктатор? Що б трапилось, якби американці-європейці лишилися б у Києві – невже Путін їх би всіх повбивав? – сумніваємось. Але стало безсумнівним, що така коротка Відповідальність призвела до смертей десятків тисяч українців, тисяч іноземних добровольців, планомірне руйнування країни, величезних економічних втрат тих же західних демократій й т.д.
Історія лібералів нічому не вчить, бо такий вже у них світогляд: коротка Відповідальність західних демократій в тому ж Мюнхені призвела до страшної Другої світової війни – така ж їх політика сьогодні вже призвела до створення нової Вісі Зла й поширення війни по світу. Як би ми не нарікали на не республіканця, але точно не ліберала Трампа, але він своїми жорсткими діями штовхає ліберальну Європу до дій – до Відповідальності “довгої”.
Останнє сторіччя знаменується розквітом Ліберальної Демократії. Права людини поруч зі свободою – є однією з основних цінностей Л. Ліберальна по своїй суті ООН ще в 1948 році оголосила про День Прав Людини, що святкується країнами світу щорічно. Але через принцип не-втручання ні Ліга Націй до того, ні ООН зараз не змогли запобігти розв’язуванню деспотіями кривавих війн, включаючи останню в Україні. Більше того, та ж ООН через механізм «права вето» є прикладом узаконеного домінування окремих агресивних членів Ради Безпеки ООН, що призводить до безпорадності цього головного в світі адміністративного органу, котрий мав би унеможливлювати війни. Права Людини цими організаціями й Лібералізмом загалом, не підкріплені поняттям Відповідальності.
Натомість, Республіканізм трактує Права людини нерозривно з її Відповідальністю. Відповідальність – це невід’ємна складова концепції активної свободи. Якщо пасивна свобода розглядається як відсутність зовнішнього фізичного втручання, то активна свобода передбачає й усвідомлену внутрішню свободу – тобто, активну участь індивіда в контролі над собою, що є відповідальністю.
Самі по собі Права Людини є поняттям однобічним без розуміння Відповідальності. Право без Відповідальності веде до гіперболізованого індивідуалізму, до егоцентризму й анархії, до байдужості, безучасті у всьому, що виходить за межі індивіда, до диктату сильнішого над слабшим, безпринципної більшості над духовною меншістю, до охлократії й деградації свободи – власне, щойно ми перелічили недоліки Лібералізму ;-). І українці це знають дуже добре. Напевно тому український економіст й громадський діяч Богдан Гаврилишин запропонував ввести в календар День Відповідальності людини – і ця Дата на державному рівні затверджена парламентом, здається, лише в Україні. Головним документом Дня Відповідальності людини є Декларація відповідальності людини, в якому підкреслюється необхідність розвитку індивідуальної відповідальності членів суспільства. На думку Богдана Гаврилишина, саме усвідомлення та прийняття кожним членом суспільства індивідуальної відповідальності є необхідною передумовою виконання Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН. До речі, поняття Прав, Свободи й Відповідальності були притаманні для перших українських республіканців – запорізьких козаків, в яких «козацька вольниця» була нерозривно пов’язана з обов’язком охорони південних рубежів держави, що тривало протягом століть. Республіканську природу Війська Запорізького забезпечував його концептуальний суспільно-воєнний характер базований на Відповідальності.
Словом, Україна – батьківщина Неореспубліканізму)
Під-розділ 4.2
ВІДПОВІДАЛЬНЕ ГРОМАДЯНСТВО
Відповідальне громадянство — це сучасна філософсько-правова концепція, що розглядає громадянство не просто як юридичний зв’язок із державою, а як активну та усвідомлену участь особи у житті суспільства.
Основні складові концепції:
o Активна участь у житті громади: Це включає волонтерство, допомогу в складних умовах війни, освітні проєкти та гуманітарні ініціативи.
o Дотримання законів та обов'язків: Своєчасна сплата податків, дотримання правових норм та захист суверенітету держави.
o Участь у демократичних процесах: Свідоме голосування на виборах, контроль за діяльністю влади та участь у прийнятті суспільних рішень.
o Критичне мислення та освіченість: Постійне навчання, здатність аналізувати інформацію та протистояти дезінформації.
o Екологічна та соціальна відповідальність: Турбота про довкілля, підтримка інклюзії та повага до прав і свобод інших людей
Концепцію Відповідального громадянства можна ілюстративно пояснити, порівнявши «громадянина» й «обивателя» Республіки, різниця між якими полягає, насамперед, у рівні відповідальності, цінностях, масштабі мислення.
Інтереси та пріоритети:
o Громадянин розуміє, що його особистий добробут залежить від стану всього суспільства.
o Обиватель зосереджений виключно на власному добробуті, комфорті та споживанні. Його світ закінчується порогом власної квартири.
Вирішування проблем:
o Громадянин аналізує причини спільних проблем і намагається на них вплинути: ініціює зміни (петиції), бере участь у мирних зібраннях, контролює роботу місцевої влади. Його позиція активна.
o Обиватель схильний скаржитися на погані дороги чи корупцію, але чекає, що це виправить хтось інший («держава завжди винна»). Його позиція пасивна.
Політична позиція:
o Громадянин робить усвідомлений вибір, перевіряє інформацію та розуміє цінність свого голосу.
o Обиватель часто каже: «я поза політикою» й «моя хата скраю». Він легко піддається маніпуляціям або популізму, бо не хоче розбиратися в суті процесів.
Відповідальність, права та обов’язки:
o Для громадянина закони та етичні норми — це фундамент безпечного співіснування, який він поважає свідомо. Громадянин знає свої права, але так само визнає свої обов'язки перед суспільством.
o Для обивателя правила і закони — це обмеження, які можна спробувати обійти, якщо ніхто не бачить. Держава для обивателя — це лише сервіс, від якого він хоче отримувати блага, не докладаючи зусиль до його розвитку.
Підсумок: обиватель — це об'єкт політики, який просто пливе за течією, тоді як громадянин — це суб'єкт, який цю течію спрямовує.
Співвідношення громадян й обивателів в Україні можна приблизно скласти, хоча б подивившись статистику кількості військовозобов’язаних зареєстрованих в системі Резерв+: оновили свої дані 4,69 млн українців. Від них можна відняти приблизно половину (якщо не більше) з 1,3 млн «заброньованих» / 333 тис «відстрочених» / 1,5 млн визнаних «непридатних до служби» - тобто, -1,56 млн «легальних» ухилянтів. В підсумку маємо 3 млн громадян й 6 млн обивателів – тобто, при самих оптимістичних підрахунках в Україні 2/3 мешканців є безвідповідальними обивателями.
Найсумніше, що зараз в Україні й «обивательське» державне керівництво, котре схильне переслідувати відповідальних громадян, ігноруючи цілковиту безвідповідальність ухилянтів. З 4,69 млн зареєстрованих в Резерв+ громадян на початок 2026 року 2 млн перебували в національному розшуку за будь-яку провину обліку військовозобов’язаних: невчасно пройшов ВЛК, невчасно повідомив про зміну місця проживання чи роботи й т.п. Таких людей, як злочинців, поліція затримує й доставляє в ТЦК для проходження військової служби. Тоді, як взагалі незареєстровані в Резерв+ «громадяни» в розшуку не перебувають й, відповідно, поліція їх не затримує навіть після перевірки документів. Відповідальним зареєстрованим за дрібні неточності присилають величезні штрафи, безвідповідальним незареєстрованим за злісний злочин – нічого. Таке ставлення влади до громадян лише мотивує їх безвідповідальність.
Обивателів більшість - й саме вони обирають владу. Й ми знаємо кого обирають люди, котрі не бажають нести відповідальність за Республіку. Непереборна вада Лібералізму – це домінування на виборах, а значить в політиці загалом, «демократичної більшості» - тобто, олігархів й популістів, які нею легко маніпулюють.
Неореспубліканізм пропонує вернутися до Класичного республіканізму, коли Республікою керували відповідальні громадяни. Є 2 варіанти реалізації концепції Відповідального громадянства в Україні:
Перший варіант – «демократичний», що є методом самоусунення від голосування людей політично й соціально байдужих – тих самих обивателів. Дозволяється голосувати лише громадянами, які платять за такий привілей – здійснюють переказ, наприклад, в 500 грн партії чи у фонд лідера, за яких вони голосують. Переваги: (1) мінімально відповідальний громадянин задумається над своїм вибором й не буде перераховувати «аби-кому» свої кровні грошенята – вибір буде якісніший; (2) партійні бюджети поповнюватимуться не за рахунок держави за принципом партійної «зрівнялівки», а справедливо – пропорційно до рівня підтримки громадян цих партій. Прогнозовано чимало байдужих громадян самі відмовляться від участі у виборах – й результатом чого буде радикальне зменшення шансів прийти до влади різноманітних популістів. І жодної дискримінації: відмова від виборів буде самостійним рішенням самих обивателів. Більше на цю тему в розділі «Про систему виборів. Епістократія й Меритократія».
Другий варіант – «республіканський», що передбачає на державному рівні впровадження статусів «громадян» й «обивателів» (чи «мешканців»). Права в усіх одинакові, окрім обирати й бути обраними можна лише громадянам. Для отримання статусу громадянина необхідно (1) здати простенький екзамен на знання основ конституційного устрою, історії України й української мови; (2) пройти військову службу і/або вести іншу громадянську активність – таку, як волонтерство, доброчинність, екологія й т.п. Багатії від зобов’язань по цьому пункту можуть відкупитися (причини: до «спільного блага» можна долучитися по різному - деталі читайте в розділі «Етика Консеквенціалізму»); (3) сплачувати податки згідно закону.
Ми схильні до першого більш демократичного варіанту впровадження концепції Відповідального громадянства, але додавши до нього вищезгадане тестування на мінімальне знання української конституції, історії, мови. Й ми, наприклад, за автоматичне ущемлення громадянських прав усіх, хто, як мінімум, не удосужився зареєструватися в системі Резерв+ під час війни за збереження нашої Республіки – такі люди не мають морального права обирати республіканську владу й бути до неї обраними.
Громадянин творить країну, а обиватель у ній просто мешкає.
Розділ 5
РЕСПУБЛІКА Й ДЕРЖАВА
Під-розділ 5.1
РЕСПУБЛІКА Й ДЕРЖАВА
Епіграфи:
«Що первинне: Республіка чи Держава? –
Республіка первинна. Хоча, насправді, це різні поняття...»
«24.02.22: на Республіку напала Держава»
Проблема нинішніх суспільств в тому, що вони сприймають Державу, як ієрархічний абсолют, щось величне, священне й наділене винятковою суб’єктністю, навіть, фізично-містичне. Це, в першу чергу, притаманне населенню різного роду автократій. Також це властиво молодим пост-тоталітарним демократичним країнам, на кшталт України. Але це й досі притаманно старим ліберальним демократіям. Можливо, це пояснюється історичною пам’яттю, коли держави засновлювали царі, теократи, всяка родовита знать, а можливо тому, що більшість населення хоче в щось вірити, на когось надіятись, перед кимось поклонятися, інфантильно спиратися чи споживацьки користуватися – більшості властивий патерналізм (від слова «pater» - тато).
Напевно, таке світобачення було хоч якось виправданим в античні часи чи в темному середньовіччі, коли такі ж темні маси не мали знань, вмінь та ресурсів творити управлінську альтернативу згаданим царям-королям, деякі з яких прямо заявляли, що «Держава – це я». Але з просвітництвом, розвитком суспільств й гуманітарних наук вже є недоречним випромінювати такий пієтет перед Державою. Адже Держава – це просто абстракція, внутрішній та зовнішній атрибут, висока, але лиш форма організації людей, досі наділена ними ж – її творцями – винятковістю, святістю й суб’єктністю.
Особливо, такий патерналістський світогляд є відсталим в часи, коли давно успішно існує більш досконала людиноцентрична форма організації суспільства – Республіка. Тільки Республіка – це не лише форма, це ще й широкий зміст і, головне, це народ!
Держави, в залежності хто при владі, можуть бути різними – автократичними, тоталітарними, демократичними. А Республіка може бути одна – демократична, народна. Так, історія знала зародки республік з глибокою стратифікацією суспільств, ба, навіть, були рабовласницькі республіки, але ж ми живемо тут і зараз – й практично оцінюємо Республіку з точки зору розвиненого гуманістичного 21 століття.
А, до речі, сам термін «влада», яким ми досі користуємось відносно різного рівня чиновників, - є застарілим й свідчить про все ще понятійну спотвореність нашого соціального світогляду. «Влада» - це монархічний термін, а наші чиновники нічим не володіють (народ є владою). Правильний термін – республіканський: «управління» або «керівництво». Й, також, «державна» чи «політична еліта», в сучасному її розумінні, є терміном-ехом з темного аристократичного минулого (про це більше читайте наш розділ «Нова республіканська еліта»).
ЩО ТАКЕ РЕСПУБЛІКА?
Отже, вернемося до Республіки – розглянемо її визначення у Вікіпедії та інших енциклопедіях, яке більш-менш тотожне:
«Республіка – це форма державного правління, за якої верховна влада у державі належить народу, а верховні органи державної влади (?) обираються на певний термін, з окресленими законом повноваженнями, розподілом гілок влади й т.д.». Республіці протиставляють автократію, де влада узурпується в одних руках й/чи передається династійно. Але, якщо дивитися на республіку лише як спосіб обрання влади чи «антипод монархії», ми втрачаємо її справжню суть.
Етимологічно Res publica — це «спільна справа». Це не просто механізм влади, а певний тип суспільного договору та культури – це поняття набагато глибше за формальні ознаки. В Республіці форма-Держава не належить правителю, партії чи олігархічній групі – вона є «власністю» народу. Це означає, що будь-яке політичне рішення має оцінюватися через призму спільного блага, а не вигоди окремих осіб. Республіка неможлива без громадянина: на відміну від монархічного «підданого» чи ліберального «клієнта», які просто виконують накази чи закони, громадянин є «співвласником» й «співучасником» Республіки.
До речі, сучасна етимологія слова «громадянин» походить від слова «громада» - це не ієрархічно-монархічне, не індивідуалістично-ліберальне, а дуже республіканське значення. І в українській мові – найбільш республіканське, бо в інших мовах корінь слова походить від слів «місто», «град»: англ. – citizenship; фр., - citoyenneté; навіть, москальскою – «гражданин».
І Республіка – не «форма» правління, як помилково пишуть нинішні енциклопедії. Правильне формулювання: в Республіці функціонує республіканська форма правління.
Республіка — це організація суспільства й стан суспільної свідомості. Можна мати конституцію республіки, але жити в деспотії, якщо громадяни відсторонені від влади. І навпаки, міцна республіканська культура є найкращим імунітетом проти будь-якого авторитаризму.
Терміни Держава й Республіка можуть вживатися як синоніми, хоча між ними існує фундаментальна різниця: якщо Республіка – це не лише тип організації, а й зміст, ідея, народ, то Держава — це лише форма. Хтось може сказати, що в диктаторській Державі теж є народ, але ні: в деспотіях є населення, ресурс – це люди, що відчужені від влади, від Держави, й експлуатуються нею. Тоді, як в сучасній Республіці народ експлуатує Державу – використовує як інструмент. Громадяни й громадянське суспільство, що консолідоване ідеями й принципами в Республіку, користуючись республіканською формою правління, для здійснення суто технічних потреб може конструювати Державу.
Головна відмінність Республіки від Держави, що перша формується знизу – суспільством, а друга будується зверху – апаратом. При правильному розкладі, народ-Республіка є суб’єктом, а Держава – об’єктом. Суб’єкт не може бути пасивним, а об’єкт – активним. Натомість, в політиці часто Держава стає суб’єктом, а народ – суб’єктом. В такій схемі Республіка відмирає…
ЯК ДЕРЖАВА ПІДМІНЯЄ РЕСПУБЛІКУ
Зараз Держава, як інструмент – це сукупність інституцій: армія, поліція, суди, міністерства. Головна функція Держави – порядок, забезпечення, контроль й захист Республіки й території. Всі ці функції здійснюють управлінці й виконавці обрані чи найняті Республікою. Ці слуги народу не можуть узурпувати Республіку, але вони, володіючи набором потужних ексклюзивних інструментів – медіа, силовими структурами й бюрократичним апаратом – можуть привласнити Державу.
Ця тенденція визначена як закономірність німецьким соціологом Робертом Міхельсом в концепції «Залізний закон олігархії», суть якої є максимально песимістичною для прихильників прямої демократії: будь-яка суспільна організація, незалежно від того, наскільки демократичною вона була спочатку, неминуче «зсувається» до узурпації влади вузьким колом людей.
Підміна Республіки Державою – це процес, який політичні філософи називають, як вже було сказано, «відчуженням влади» або відчуження Держави від Республіки, або відчуження форми від змісту. Це момент, коли інструмент-слуга-Держава стає господарем, а власник-народ-Республіка перетворюється на обслуговуючий персонал.
Спочатку Держава каже народу: «Ми краще знаємо, ми професіонали, а ви просто платіть податки і чекайте на послуги». Політика перетворюється на технократію, де рішення приймаються за зачиненими дверима експертами й інтересантами, а не громадою. Громадянин-власник перетворюється на клієнта-обивателя, а потім – на підданого. Відбувається приватизація «спільного блага» й державні інститути починають працювати на інтереси вузьких груп. Бюрократична система розширюється лише для того, щоб годувати саму себе, а закони пишуться під олігархічний бізнес. Публічний простір стає приватним майданчиком для ігор «еліт».
Держава зберігає всі атрибути республіки, але вони не працюють: парламент перетворюється на «принтер» для рішень уряду; вибори стають не вибором курсу, а продовженням ігор «еліт» й плебісцитом лояльності; суди захищають державний апарат від громадянина, а не право як таке. Держава починає виховувати в людях безпорадність, кажучи: «Світ складний, ви в ньому не розберетеся – тому віддайте нам свої свободи в обмін на безпеку й пряники». Встановлюється монополія на істину й системний патерналізм.
Коли Держава остаточно поглинає Республіку, виникає криза легітимності. Громадяни перестають відчувати Державу «своєю», що веде до двох шляхів: (1) до апатії, коли люди масово емігрують (фізично або внутрішньо), перестають платити податки і дбати про закон, поки Держава не почне репресії; (2) або до соціального протесту, до вибуху, мета якого – розбити апарат, щоб повернути собі «спільну справу».
Крім безпосередньої узурпації влади, Держава приречена страждати деструктивним популізмом, який проявляється з пріоритетною метою політиків заробити популярність, щоб утримати владу – це здійснюється завдяки українським «тисячам Тимошенко чи Зеленського», європейськими безкінечними субсидіями чи страхами перед ескалацією війни, угорськими імперськими судомами та «високим популізмом» - американським прагненням вищості.
Подібні явища ми спостерігали як в інших країнах, так і в Україні. Й продовжуємо спостерігати. Власне, ми ще живемо в пост-імперському й пост-радянському суспільстві, наслідком якого є звичне відчуження від Держави, брак розуміння та відчуття власної причетності до Республіки, й, відповідно, володіння власною Державою. Ми ще в процесі передачі Держави громадянам – в процесі переходу від моделі «держава нам винна» або «держава нас гнобить» до моделі «держава – це Республіка, а Республіка – це ми».
НЕ ДЕРЖАВА, А РЕСПУБЛІКА?
Для того, щоб Держава апріорі не могла бути об’єктом привласнення й домінування над своїми й не своїми громадянами, перетворюючись на суб’єкт – треба змінити саму її суть. Це необхідно для того, щоб змінилося й ставлення громадян до Держави – без перспективи дистанціювання та відчуження. Може, Державу слід просто замінити на Республіку? – і по назві, і по формі, по змісту – принаймні, таке рішення пропонують послідовні критики Держави – марксисти, анархісти й радикальні лібертаріанці.
І тут є велике «але»:
Республіка не бездоганна. Наведемо цитати класиків з цього приводу – від античних часів по нині.
Про «тиранію більшості»:
Герберт Спенсер (19 століття): «Республіка — це не завжди свобода. Це лише форма правління, де більшість має право пригнічувати меншість так само сильно, як це робив монарх».
Бенджамін Тукер (20 століття): «Республіка — це всього лише демократія, що надягла маску закону, аби приховати своє справжнє обличчя — панування натовпу».
Платон (5 ст. до н.е.): «Надмірна свобода, як видається, призводить ні до чого іншого, як до надмірного рабства... Республіка, що прагне свободи, неминуче закінчується тиранією».
Дмитро Вітик (21 ст): «Якщо Держава – це тиранія меншості над більшістю, то Республіка – це тиранія більшості над меншістю, причому, без здобутків для самої більшості».
Про суспільну справу. Критики ідеї res publica (суспільна справа) вважають, що «суспільних» інтересів не існує — є лише інтереси окремих людей.
Мюррей Ротбард (20 ст): «Будь-яка республіка — це механізм, що легалізує крадіжку власності під виглядом "загального блага".
Томас Гоббс (17 ст): «Без Держави люди перебувають у стані «війни всіх проти всіх».
Про ілюзію свободи та "тиху деспотію". Багато мислителів помічали, що республіка може бути підступнішою за монархію, бо вона змушує людину вірити, ніби вона сама себе пригнічує.
Герберт Спенсер: «Помилка, яку поділяють майже всі, полягає у вірі в те, що оскільки уряд обраний народом, то він має право робити з цим народом усе, що заманеться».
Ганс-Герман Гоппе (21 ст): «Перехід від монархії до республіки — це не прогрес, а заміна приватного власника країни (короля) на тимчасових орендарів (політиків), які намагаються витиснути з країни якнайбільше ресурсів, поки вони при владі».
Про владу натовпу. Критика того, як республіканські механізми відбирають найгірших, а не найкращих.
Нікколо Макіавеллі (16 ст): «У республіках більше життя, більше ненависті, більше жадоби помсти. Пам'ять про колишню свободу не дає їм спокою, тому найнадійніший шлях — це або зруйнувати їх, або оселитися в них особисто».
Шарль Монтеск’є (18 ст): «Занепад республіки починається з того, що люди намагаються бути рівними не лише як громадяни, а й як ті, хто ними керує. Тоді народ хоче виконувати функції магістратів, і принципи республіки гинуть».
Томас Карлайл (19 ст): «Республіка — це коли мільйони людей вирішують, хто саме буде ними керувати, хоча більшість із них не здатна керувати навіть власним господарством».
Шарль де Голль (20 ст… розбавимо сувору реальність трохи іронією)): «Як ви хочете керувати країною, в якій існує 246 видів сиру? [Республіка] — це режим, де кожен тягне ковдру на себе, забуваючи про ліжко».
Підсумуємо вищесказане, обгрунтовуючи твердження, що у великих суспільствах чиста Республіка – неможлива:
1. Проблема масштабу: Самоорганізація без державного апарату добре працює у малих громадах, де всі знають одне одного. Для мільйонів людей важко забезпечити єдині правила без централізованих інституцій.
2. Зовнішня агресія: Республіка без армії та централізованого управління ресурсами — легка здобич для сусідньої держави, яка має жорстку вертикаль влади.
3. Людська природа: Без «монополії на насильство», яку має Держава, Республіка ризикує перетворитися на зону хаосу. Конфлікти інтересів потребують арбітра, який має силу примусити до виконання рішення.
4. Реалістичне обмеження: Політичні реалісти стверджують, що будь-яка стабільна система управління з часом неминуче обростає бюрократією та ієрархією, тобто стає державою.
Історія знає багато прикладів «держав без республіки» (тираній), але не знає тривалих «республік без держави». В масштабах країни чиста Республіка – це недосяжна утопія, але її елементи повинні системно впроваджуватися в сучасних демократіях для обмеження всевладдя Держави.
БАЛАНС РЕСПУБЛІКИ Й ДЕРЖАВИ
Республіка без Держави — це «регулятивна ідея». Чистою утопією вона стає тоді, коли ми намагаємося повністю видалити елемент примусу, ігноруючи питання безпеки та складність сучасних суспільних зв'язків.
Фрідріх Мерц (21 ст): «Надмірна Держава може зруйнувати свободу. Але її нестача призводить до такого ж результату». Необхідний баланс Республіки й Держави. Для його досягнення нагадаємо їх визначення:
Республіка – це стан свідомості й спосіб організації суспільства, де влада належить народу, а рішення приймаються задля загального блага.
Держава – це інструмент-інституція, яку використовує Республіка для легітимного застосування сили для її захисту й дієздатності.
Будь-який інструмент при неправильному використанні може його власникові зашкодити. Щоб цього не трапилося, треба добре вивчити інструкцію по використанню, знати наслідки неправильного поводження з інструментом (ми це вже знаємо) й мати запобіжники для запобігання виходу інструменту-Держави з-під контролю.
Є давно існуючі й новітні механізми Республіки, що служать запобіжниками від домінування Держави – їх ми вже, з більшим чи меншим успіхом, застосовуємо. Це:
o поділ влади на Законодавчу, Виконавчу, Судову (з регулярною зміною двох перших гілок управління й з незалежністю останньої);
o децентралізація;
o прозорість й підзвітність управлінців, зокрема, через цифровізацію даних;
o свобода слова й вільні медіа;
o розвиток громадянського суспільства.
Останнє, тобто забезпечення активності громадян — це непросте завдання, адже Республіка вимагає від людини зусиль, тоді як Держава пропонує комфортну пасивність. Щоб громадянин став активним й постійним учасником «спільної справи», Неореспубліканізм пропонує впровадження політичної моделі Потокової демократії (Liquid democracy), що включає механізм Деліберативної демократії й інститут Громадянських асамблей.
Ці та інші неореспубліканські світоглядні й інституційні зміни й реформи, що балансуватимуть Республіку й Державу, є темою наступних розділів цього Трактату.
Під-розділ 5.2
РЕСПУБЛІКА, ДЕРЖАВА Й СВОБОДА
Ліберали, особливо, лібертаріанці, живучи в парадигмі відчуженості від Держави, переважно розглядають її, як апарат насильства й обмежувач свободи. Натомість, республіканці стверджують, що Держава не обмежує, а розширює межі свободи людини й, взагалі, забезпечує її свободу. Це якоюсь мірою стосується будь-якої Держави і безумовно стосується Республіки-Держави. Це легко довести.
Всі теорії та погляди, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава-людина», можна звести до двох підходів:
1) індивідуалістичний, гуманістичний або природно-правовий підхід випливає із розуміння Людини, як мети, а Держави — як засобу для досягнення цієї мети. Права є невід'ємними від Людини; вони належать їй від природи; Людина має їх незалежно від Держави. Завдання Держави полягає в дотриманні цих прав, недопущення їх порушення; створення умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними. Цей підхід властивий для ліберальних демократичних країн.
2) державний, статичний або юридико-позитивістський підхід випливає із розуміння Держави як мети, а Людини — як засобу для досягнення мети (в цій схемі за Державою нема ніякої Республіки). Свої права Людина одержує від Держави, природа цих прав патерналістська; Держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права Людини змінюються залежно від державної доцільності і можливості. Цей підхід характерний для автократичних й тоталітарних режимів.
Неореспубліканізм пропонує третій підхід, передумовою якого є баланс між Республікою й Державою – тобто, коли є Республіка-Держава:
3) республіканський, гуманістичний або етатично-правовий підхід випливає із розуміння Людини, як мети, Республіки — як умови для досягнення цієї мети, а Держави – як інструменту для цього. Але на відміну від природно-правового, цей підхід не вважає, що права й свободи Людини їй належать від природи, й вона їх має незалежно від Держави. Натомість, права й свободи Людини вважаються невід’ємним від неї саме в межах і завдяки Державі – звісно, за умови правильного балансу між Республікою й Державою, яка є інструментом Республіки. Власне, Людина є джерелом своїх свобод, що тотожні її правам та обов’язкам – і Держава є гарантом їх дотримання і виконання завдяки закріпленню їх у законі й силовому апарату. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, і Республіка, конструюючи й ремонтуючи Державу, постійно регулює умови для реалізації прав й свобод на шляху цього розвитку.
Обґрунтуємо сенс республіканського підходу у співвідношенні «людина-свобода-держава»:
Якщо просто, то ліберальний індивідуалістичний підхід нам каже, що вам належать абсолютні права від природи, і якщо ви косуля, то маєте право бути з’їденим вовком, а якщо ви вовк – то їжте собі, кого заманеться; якщо ви найманий працівник, то маєте право цілодобово працювати в копальні, а якщо капіталіст, то експлуатувати найману працю, як зможете; якщо ви москаль, то маєте право нападати на сусідів, а якщо ви українець, то можете бути замордованим москалем. Ніхто ж не заперечує, що природними правами, тобто природа хижака вовка є їсти травоїдних, робочого – працювати, а агресивного москаля – гнобити. Якщо хтось і заперечує, як ООН, наприклад, то згідно своєї ліберальної природи – нічого цьому й зарадити не може, бо «природні права», бо «Кесарю – кесареве».
Так, первісна людина в преріях чи джунглях від природи була цілковито вільною, робила що хотіла, але тільки до першої зустрічі з тигром чи канібалом з великою дубиною, чи з ураганом, котрий зруйнує її шалаш. Людина в природньому стані може швидко померти від чисельних хворіб чи від власної недосконалості – наприклад, вб’ється, впавши з прірви, спробувавши полетіти. Свобода людини в її природньому стані об’єктивно є досить обмеженим поняттям. Від зовнішньої й внутрішньої небезпеки людину може захистити навіть не плем’я, громада чи суспільство, а закони ними прийняті – тобто, Держава – вища форма організації суспільства. В джунглях людина не захищена від нападу канібала, а в Державі захищена – й не лише тому, що Держава канібалів пересаджала по тюрмам, а й тому, що канібал в державі обмежує власні примхи через загрозу покарання. При будь-якій небезпеці чи за якоюсь допомогою людина, мало не в першу чергу, звертається до Держави: вона не дасть людині померти з голоду, підведе до вашої домівки воду й електрику, захистить від бандита чи зовнішнього ворога, попередить про ураган чи посадить на літак, щоб ви полетіти куди вам треба. І саме в Державі людина, перебуваючи в безпеці та відносному комфорті, має змогу реалізовувати свою свободу для творення й саморозвитку, адже для цього, крім захисту, Держава надає людині можливість використовувати інтелектуальні й технічні досягнення інших людей, котрих вона об’єднує у величезну синергійну сутність.
Іммануїл Кант у своїй «Метафізиці моралі» пише про «природні права» людини, де єдине первісне право — свобода, з якої випливали такі невід´ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право власності тощо. Але вони в природному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант називає неправовим. Тобто, ліберальні «природні права» людини існували в стані, в якому право є поняттям ефемерним. Кант переконаний, що в остаточному підсумку людина прагне до досягнення загального правового громадянського суспільства, членам якого буде надана найбільша можлива свобода, що сумісна зі свободою інших. Антагонізм у цьому суспільстві буде існувати, але його обмежать закони. Тільки за таких умов є можливим, вважає філософ, найбільш повний розвиток потенціалу, що закладений у людській природі. Саме в Державі особистість, певною мірою, свідомо обмеживши свою свободу, може її отримати в стократ більше (читайте Розділ «Про Республіканську свободу», зокрема, «про свободу для творення»).
Згідно з ліберальною концепцією свободи як не-втручання, будь-які закони та дії Держави будуть вважатися втручанням і, отже, применшенням свободи. На республіканський погляд, закони та дії Держави, навпаки, не слід вважати скороченням свободи. За умови, що закон чи політичний захід вжито і здійснено не довільно, свобода громадян залишається недоторканою. Більше того, якщо закон чи політичний захід зменшує залежність або урізає довільну владу, яку у суспільстві одні мають над іншими, чи та ж Держава над своїми громадянами, то обсяг свободи є збільшеним. У класичній традиції цю ідею часто висловлювали за допомогою твердження, на кшталт того, що зробив ще у 18 ст. юрист та історик права Вільям Блекстоун, що «в розумних рамках закони не усувають, але посилюють свободу», а значить, «де немає законів, там немає свободи». А закони встановлює й змушує їх дотримуватись Держава.
Нелюбов лібералів чи лібертаріанців до Держави є природною, як і розмита межа між ліберальним індивідуалізмом й банальним людським егоцентризмом, що веде до відчуження особи від Держави, і як наслідок, до її послаблення – це призводить до беззахисності її громадян перед внутрішніми та зовнішніми загрозами. Як і люди в джунглях, так і держави на планеті не живуть в самоізоляції – навколо є інші держави, і природа деяких з них мало чим відрізняється від натури канібалів. Не випадково, ліберальні держави – якими б багатими вони не були – можуть бути легкою здобиччю як внутрішніх популістів-потенційних диктаторів, так і зовнішніх агресорів. Історія Європи знає багато прикладів, коли демократії завдяки слабкості її законів та небажанні громадян їх захищати, легко перетворювалися в диктатури. Або коли ліберальні демократії не були в змозі захищати себе перед агресією зовнішніх диктатур. І ми чудово знаєм, в що перетворювались права й свободи громадян таких ліберальних демократій. Якщо читач думає, що подібне ставлення громадян до держави, що не раз призводило до персональних й глобальних катастроф, лишилося позаду в історії, то пропонуємо ознайомитися з сучасною статистикою готовності європейців воювати за свої країни – відповідна карта з даними розміщена на заставці цієї статті на сторінці Клубу «Неореспубліканець»: громадяни найзаможніших, можна сказати, найрозвиненіших країн Європи найменше готові зі зброєю в руках захищати свої країни, а значить, свої цінності: 15% в Нідерландах, 18% в Німеччині, 19 в Бельгії, 20 в Італії, по 21% в Австрії та Іспанії і т.д. Вочевидь, себе особисто європейці захищати будуть, а свої держави – ні. В Україні навіть до війни 62% громадян готові були воювати за свою країну. Знаючи історію, легко собі уявити, що було б із західноєвропейськими країнами, якби вони не були в НАТО, і якби між ними й Росією не було б України... ось така вона була, є і буде – суть ліберальних демократій.
Якщо ліберали європейці з їх «свободою від втручання» не готові захищати власні країни, то, як би ми не волали про спільні цінності, чому вони будуть захищати Україну? Ну, хіба-що тому, що добре подумавши, і маючи на це багато часу, поки триває в нас війна, вони таки повірили в прямі погрози Путіна й дійшли висновку, що після України агресор втрутиться в їх справи – тому дешевше допомогти українцям. Real politic…
Республіканське ж розуміння «свободи від домінування» передбачає сильну Державу, котра завдяки балансу з Республікою не домінує над своїми громадянами, котра забезпечує не-домінування в ній комісарів, канібалів, олігархів й охлосу, і котра, як уособлення цінностей своїх громадян, забезпечує неможливість домінування інших держав як над власною країною, так і над іншими країнами, так і неможливість домінування інших держав над своїми ж громадянами. Й після перемоги в теперішній війні неправильно, як багато-хто каже, відгороджуватися від Росії парканом з ровом з крокодилами, і хай вони там собі чинять зі своїм населенням що хочуть. Бо, по-перше, там теж люди, хоч і переважно бидло, а по-друге, рано-чи пізно, для власного виживання Мордор знову вдасться до зовнішньої агресії – адже в нього для цього буде завжди достатньо гарматного м’яса. Історія не знає випадків, коли велика деспотія не розвивала своє домінування над сусідами до збройної агресії проти них... А ще після Росії українським республіканцям разом з європейцями та американцями, яким українці прищеплять істинний Республіканізм, доведеться розібратися з Китаєм, котрий в силу природи деспотичних режимів теж приречений на спроби агресивного домінування над іншими ;)…
Підрозділ 5.3
РЕСПУБЛІКА, ДЕРЖАВА Й ГРОМАДЯНИН
Нагадуємо, що тут ми розглядаємо Державу в її республіканських формі та змісті.
Отже, Держава – це інституціалізована форма об’єднання громадян. Не абстрактна Держава продукує закони, а конкретні громадяни, котрих для цього уповноважила Республіка. Які громадяни – така і їх Держава. Які ми закони створимо, як ми їх будемо дотримуватись – такою і буде наша Держава – так і будемо в ній жити.
По-республіканськи – Держава не може домінувати над окремим громадянином, оскільки над ним не може домінувати його ж інструмент. Держава, в цьому сенсі, не є самодостатньою одиницею, не є суб’єктом політики, а є об’єктом діяльності громадян.
Тут треба розділяти поняття Держава та Республіка. Заявляти про якусь дію «іменем держави» - це те саме, що й вчиняти «іменем свого інструменту». Натомість, цілком доречно декларувати «іменем Республіки», адже, «Республіка – це ми». Ставлення громадян до Республіки повинно бути таким же, як і ставлення людини до себе. Ви ж не знецінюєте себе і не відчужуєтесь від себе за якісь свої вади – ви їх виправляєте, лікуєте або якось живете з ними. Схоже й з Державою: якщо ваш інструмент – наприклад, автомобіль – барахлить, то ви його ремонтуєте. Не можете це робити самотужки, то об’єднуйтеся з однодумцями і робіть це синергійно – в цьому може бути й ваша особиста самореалізація. А сенс життя – в самореалізації. Самореалізація – це процес. Удосконалювати себе й Державу можна безкінечно.
Республіканізм – це саморозвиток в Республіці, а для цього – активна участь в її справах. Розуміння озвученої в попередньому розділі значимості Держави для свободи й самореалізації особистості продукує не відчуження від неї, а прийняття і повагу до неї, а значить мотивацію вкладатися в неї.
Про Державу і мораль. На думку Канта, будучи від природи злою, людина змушена ставати добрим громадянином, поважати ближніх і закони просто заради самої себе. Таким чином, здобувається насамперед самоповага, а отже, гідність. Запитуючи, «щО є людина», філософ має на увазі, «щО вона із себе може створити». У тому, що в Державі політична дійсність пронизана моральною ідеєю, переконаний і Геґель. Те, що все моральне може бути дійсним і навпаки, відбувається саме завдяки Державі. Тобто її мета — реалізація моралі. В цьому Держава й громадяни утворюють органічну єдність: Держава є доброю, коли є добрий громадянин.
Що таке бути «добрим громадянином»? Для початку, це з повагою ставитися до місця, в якому ти живеш: твій під’їзд, подвір’я, зупинка, ну і далі вже переходячи до масштабів району, міста, держави. Це означає не смітити, не плювати, прибирати, домовлятися з іншими людьми, коли ти робиш ремонт або коли гучна вечірка. По друге – це моральність, тобто реалізація раціональної самосвідомості. Моральність – це вимір, який визначає поведінку людини, її ставлення до суспільства, містить внутрішню потребу особистості здійснювати моральні дії та вчинки. По третє – толерантність: важливо поважати один одного, той спосіб життя, який хтось обирає, якщо він не несе загрозу іншому. Й четверте – відповідальність. Із відповідальністю у нас взагалі проблема: у нас більшість вважає, що проблему має вирішувати навіть не Республіка, а Держава. І в Державі одна людина – це Президент. Він має бути якоюсь надлюдиною, яка здатна вирішити всі проблеми – від плювання в під’їзді до перемоги у війні.
А звідки взятися іншому ставленню до Держави, якщо воно у нас змалечку таким виховується? У школі досі домінує концепція, так званого, національно-патріотичного виховання, яка є продовженням методів радянської пропаганди. В ній нема Республіки, а є лише Держава. Це виховання не громадянина, а підданого. Ще у 2000-х роках вчителі та громадські діячі, що стажувалися закордоном, розробили концепцію громадянської освіти, з’явився підручник «Ми – громадяни України». Але ця концепція і відповідний предмет, як, наприклад, християнська етика, є лише у варіативній частині шкільної програми. Й школи, чомусь, набагато частіше вибирають християнську етику ніж громадянську освіту.
У нас вчать любити Державу, поважати її, боятися (такі ж почуття виховували щодо СРСР), тоді, як треба вчити відповідати за свою Республіку. Творити Республіку, відповідати за неї – це значить бути громадянином.
Традиція боятися Держави є історично обумовленою не лише для українців. В Західних країнах лише після Другої світової війни намітилась тенденція в бік Республіканізму – не просто в поступовому ослабленні недовіри до Держави, в зміні її парадигми. Європейці та американці сміливіше й впевненіше бачили в політичних інститутах інструменти для реалізації власних цілей; навпаки, дедалі менш зрозумілою для них виявлялася точка зору одного із засновників сучасної ліберальної політичної філософії Ісаї Берліна, який написав свій знаменитий текст про свободу 1958 року, коли в усьому світі ще надто свіжими були спогади про боротьбу держав проти своїх громадян.
Пост-берлінівський лібералізм американського філософа Джона Ролза був компромісною теорією, в якій пробуджена довіра до "великого уряду" (до Держави) ще обмежувалася успадкованою від Берліна скромністю політичних амбіцій громадян. Неореспубліканізм доводить цю історичну тенденцію до кінця, виключаючи розрив в інтересах між Державою і громадянами, вводячи повноцінне поняття Республіка. Якщо Берлін закликав мінімізувати відносини з Державою, оскільки вона нам не друг, то ірландський філософ, один з основоположників Неореспубліканізму, Філіп Петтіт закликає їх максимізувати, використати всю міць Держави, оскільки, на його думку, «Держава - це ми»: "Народ-довіритель, Держава-розпорядник". За його словами: «У політичному сенсі республіканці більш оптимістичні, а в соціальному - більш радикальні». А ми додамо, в особистісному – більш гармонійні, бо вони спираються на Республіку. Й у нас ця формула звучить повніше: «Народ-довіритель, Республіка – розпорядник, Держава – наш інструмент».
Держава-Україна до війни – це каша очманілого лібералізму (домінування маніпульованого олігархами охлосу), націонал-консервативного хуторянства (кумедно, що під егідою явно безпринципного, знову ж таки, олігарха) і пост-комуністичного совка (зразок індиферентного патерналізму). Українці під час війни виявили свою справжню республіканську природу – позитивність, конструктивність, соціальна відповідальність, громадянська солідарність, моральність, дієвість. Саме тому на початку війни наша Держава на кілька місяців стала Республікою й продемонструвала ті ж цінності – завдяки чому ми досягли великих результатів. Після війни у нас, у громадян України, буде варіант або вернутися назад в болото пост-совка, або застрягти на теперішній невизначеності, або рухатися послідовно далі вперед республіканським шляхом: якісна Держава нам не впаде на голову – нам її творити.
Розділ 6
ПРО ВИБОРЧУ СИСТЕМУ
Під-розділ 6.1
ПРОТИ ДОМІНУВАННЯ «ДЕМОКРАТИЧНОЇ БІЛЬШОСТІ». ЕПІСТОКРАТІЯ
Одна з найбільших проблем демократії – це високі шанси приходу до влади популістів й потенційних автократів, наслідком правління яких є сповільнення розвитку країн, стагнація, а часто – згортання самої демократії й встановлення диктатури. Муссоліні, Гітлер, Янукович, Орбан вигравали цілком демократичні вибори з невеликою перевагою, але цей маленький плюсик перетворювався на великий мінус, а то й на катастрофи для цілих народів. Уявіть собі наявність ядерної бомби в Гітлера – чим би все завершилось через дурнів, що за нього проголосували?
Хто ж голосує за цих одіозних політиків?
Одна з ключових цінностей Неореспубліканізму (НР) – це Свобода в її трактуванні, як «свобода від домінування». Якщо послідовно, як лакмусовий папір, накладати принцип «не-домінування» на всі сфери політики й економіки, виявляючи та нейтралізуючи зловживання й відхилення від нього, то, в результаті, можна отримати просту легітимну й оптимальну версію політичного устрою. В античних республіках боролися з домінуванням деспотів, в класичних республіках – з домінуванням церкви й аристократії, сучасні республіки протистоять проявам монопольного, а значить, домінантного становища корупціонерів, олігархів тощо, то НР, крім вищеозвученого, протистоїть домінуванню, так званої, «демократичної більшості».
На виборах в демократичних країнах зазвичай переважає голос виборців з, так би мовити, заниженим критичним мисленням. Такого виборця не складно обманути чи підкупити – ним легко маніпулюють популісти чи зловмисні політики. Оскільки, такий виборець домінує в електораті всіх країн, а в першу чергу, в молодих демократіях, то й всі країни є добровільними заручниками їх неякісного вибору. «Політкоректний» лібералізм вважає недопустимим навіть обговорення будь-яких змін в правилах участі таких громадян у виборах. Для НР же нема табу в запереченні будь-якого домінування.
Існують цілком демократичні методи самоусунення від голосування байдужих й некомпетентних людей: наприклад, такому громадянину на виборчій дільниці пропонують або бюлетень, або 500 грн. – припускаємо, багато хто обере гроші. А ще краще, дозволяється голосувати лише громадянами, які, навпаки, платять за такий привілей. При чому, вони здійснюють переказ в ті самі 500 грн у фонд партії чи лідера, за яких вони голосують. Останній варіант більш оптимальний, бо (1) мінімально відповідальний громадянин задумається над своїм вибором й не буде перераховувати «по приколу» свої кровні грошенята; (2) партійні бюджети поповнюватимуться не за рахунок держави за принципом «зрівнялівки», а адекватно – пропорційно до рівня підтримки громадян цих партій. Прогнозовано, чимало байдужих громадян самі відмовляться від участі у виборах – й результатом чого буде радикальне зменшення шансів прийти до влади різноманітних популістів. І жодної дискримінації: відмова від виборів буде самостійним рішенням самих громадян.
Ідеям НР співзвучна позиція американського філософа й політолога Джейсона Бреннана, яку він опублікував в кількох книгах «Етика голосування» (2011), «Обов’язкове голосування: за і проти» (2014) й «Проти демократії» (2016). Автор стверджує, що «виборці, як правило, незнаючі, нераціональні, упереджені, дезінформовані та морально нерозсудливі щодо політики», а також доводить, що виборцям бракує стимулів ставати поінформованими про політику, оскільки вони, зокрема, вважають, що один голос нічого не вирішує і не здатний щось помітно змінити в загальних результатах виборів. Демократичний електорат у цілому схильний підтримувати неоптимальну політику, яка не була б підтримана, якби виборці були більш поінформовані, або більш раціональні. Більше того, оскільки виборці часом політично й ідеологічно упереджені, належать до партій та груп, автор констатує, що виборці часто схильні з різних мотивів приймати такі виборчі рішення, що не відповідають їхньому інтересу, і могли б голосувати інакше, якби були більше поінформовані та мали більше суспільно-політичних знань. Бреннан виходить з того, що цінність демократії суто інструментальна, що єдиною причиною віддавати їй перевагу над будь-якою іншою політичною системою є її ефективність. І якщо сучасна система демократичних виборів приводить до влади таких «лідерів» країн, як Янукович, Орбан, Фіцо, то варто задуматися над альтернативним виборчим інструментом.
Й справа не лише в тому, що нерозсудливий виборець часто приводить до влади негідників, а й в тому, що достойні президенти в своєму правлінні змушені постійно озиратися на марева такого домінуючого ірраціонального електорату, що, якщо не відразу, то в середньо- чи довгостроковій перспективі негативно впливає на життя всієї країни, включаючи життя цього самого некомпетентного електорату.
На противагу загальному виборчому праву при демократії Бреннан представляє та обґрунтовує «епістократичну» альтернативу (з грецьк. ἐπιστήμη «знання, уміння» + κράτος «влада») – тобто, таку політичну систему, при котрій право голосу надається громадянину на основі критеріїв його поінформованості чи політичної компетентності. Адже голосування — це не тільки індивідуальний вибір особисто для себе, коли ти можеш чинити, як хочеш. Голосування – це, в результаті, здійснення влади над іншими – тобто, відповідальність, що виходить далеко за індивідуальні межі – тут потрібні мінімальні знання про соціум.
Верифікація компетентності виборця можна проводити в електронному вигляді перед кожними виборами або рідше. Йдеться про проведення простеньких «екзаменів» на володіння виборцем мінімальних знань з галузей історії, політології, мови, врешті решт.
Ні в кого ж не виникає ідеї заперечувати необхідність достатньої компетенції в людей, що приймають на посаду електрика, суддю, банкіра чи водія – при чому, від їх професійної діяльності залежить значно менша кількість людей ніж від політиків, котрі керують мільйонами. Чому шкільний диктант проводять винятково вчителі-мовники, а президента країни можуть обирати ідіоти?
Критики говорять про можливості технічних зловживань в системі такої перевірки, але, по перше, ми тут не обговорюємо технічні можливості гарантування максимальної об’єктивності в такій процедурі, й, зрештою, підробити результат голосування значно простіше ніж результат екзаменування голосуючого; а, по друге, загалом подібні зловживання не можуть порівнюватися з недоліками демократичної системи виборів, починаючи з суто маніпулятивної природи політичної реклами й завершуючи апірорі недосконалими результатами таких виборів. До речі, НР виступає проти як фінансування державою політичних партій, так і категорично проти політичної реклами.
Найбільшу увагу критиків привертає, так зване, «демографічне заперечення» Епістократії, яке стверджує, що оскільки політичні знання не розподілені однаково між усіма демографічними групами, то на практиці бідні, зубожілі, представники етнічних та расових меншин, жінки, безробітні та інші знедолені групи будуть менше представлені в епістократичному електораті, ніж привілейованіші групи. Але ж саме перелічені групи населення більшою мірою голосують за популістів й маніпуляторів, що вибудовують політичні системи, при котрих фактично отримують владу ті, хто мають гроші та корупційні впливи, в результаті чого, в першу чергу, страждають самі бідні та знедолені. Звичайно, якби демократія працювала так, як було задумано, то це не становило би проблеми, але насправді демократія так не працює. Відповідно, якщо хочемо уникнути нарікань, що їх закидає «демографічне заперечення», то маємо ще більше причин схилятися на користь експериментування з Епістократією на заміну Демократії.
Джейсон Бреннан ділить електорат на 3 групи: «хоббіти» — малопоінформовані громадяни з незначною зацікавленістю і низьким рівнем участі в політиці. Хоббіти, як правило, мають нестійку або слабку ідеологічну відданість. Натомість «хуліґани» — це більш поінформовані громадяни, котрі мають сильну відданість політиці і своїй політичній ідентичності. Вони затиснуті коґнітивними упередженнями або груповим фаворитизмом – для них політика це переважно командний спорт. «Вулканці» є ідеальним типом — досконало раціональні, поінформовані, думаючі, без неналежних лояльностей до своїх переконань. Майже всіх громадян можна розділити на хоббітів та хуліґанів. Пересічний неголосуючий – це хоббіт, а пересічний виборець — хуліґан. Й проблема в тому, що філософські теорії демократії вірять, що залучення громадян до політики перетворить їх з хоббітів на вулканців. Але по факту політичне залучення, як правило, перетворює хоббітів на хуліґанів і робить хуліґанів злісними хуліґанами. Подивіться на результати голосування в сучасних Україні, США, Угорщині, Словаччині та РФ. Демократія — це правління хоббітів та хуліґанів.
Критики Епістократії апелюють, загалом, то абстрактного поняття справедливості стосовно врахування думки кожної окремої людини. Але справедливість мала б дотримуватись правила «одна особа - один голос» тільки у випадку, коли емпірично виявляється, що, таким чином, досягаються суттєво кращі результати, ніж при інших системах виборів. Демократія — це інструмент, не більше. Якщо є кращий інструмент, ми не просто повинні відчувати себе вільними ним скористатися, а маємо обов’язок його використати. Це ж справедливо. Погані рішення не повинні прийматися лише тому, що так демократично. А політичні рішення – це надвисока відповідальність. Хіба не великою глупістю є свідома згода, щоб такі рішення приймаються апроіорі некомпетентно?
Досі ми говорили про мінімальний ценз для виборця, тоді, як важливіший рівень самих політиків. З історії пречудово відомо, що чим нижча людська якість можновладців – тим більше вони схильні до зловживань: від дрібної корупції до деспотизму та агресивних війн. Якщо не кожен може бути водієм, священником, прорабом чи шкільним вчителем, то, тим більше, не кожен може бути політиком, котрий керує народом.
Під-розділ 6.2
ПРОТИ ДОМІНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
На жаль, система політичних виборів, прийнята сьогодні в демократичних країнах, надто часто приводить до влади некомпетентних й недобросовісних людей. Виборець, котрий за них голосує, переважно орієнтується на політичну рекламу, а вона є відверто маніпулятивною. Це стосується всіх – і мажоритарних округів чи закритих та відкритих списків партій в округах пропорційних. Політичні партії під вибори підбирають в свої лави діячів, котрі є відомими, але не обов’язково компетентними. Також виборчі списки партії складаються з грошових мішків чи інших потрібних керівництву партії людей, або просто людей їм комфортних чи персонально довірених, котрі, знову ж таки, не обов’язково є некомпетентними й суспільно-орієнтованими – такі команди відповідають не громадянським організаціям, якими є політичні партії по суті, а на лобістським угрупуванням за суто меркантильними й владними інтересами.
Взагалі, критика політичних партій є фундаментальною темою у політичній філософії та соціології. Вона варіюється від занепокоєння якістю представництва до радикального заперечення партійної системи як такої.
Викладаємо основні недоліки інституту політичних партій:
o Відірваність від мас. Партійне керівництво з часом починає дбати про виживання організації та власні привілеї більше, ніж про інтереси виборців.
o Бюрократизація. Внутрішні процеси стають закритими, а доступ до лідера отримує вузьке коло осіб.
o Фінансова залежність та лобізм. Залежність від донорів змушує партії просувати закони, вигідні вузьким групам впливу, а не суспільству загалом. Це підриває принцип рівності політичної ваги громадян.
o Відсутність ідеології, стратегії розвитку. В сучасних молодих демократіях політичні партії часто є переважно вождистськими бізнес-проектами, що створені винятково для задачі здобування й утримання влади з метою банального владного впливу й збагачення.
o "Партії-картелі". Термін Річарда Каца та Пітера Мейра описує стан, коли партії зростаються з державним апаратом, отримують бюджетне фінансування і працюють не на виборця, а на збереження статус-кво. Сучасні партії часто перестають бути "місточком" між суспільством і державою.
o Придушення індивідуальності. В парламентах жорстка дисципліна голосування перетворює депутатів на "машини для натискання кнопок". Депутат змушений підтримувати лінію партії, навіть якщо вона суперечить інтересам його округу або власному сумлінню.
o Популізм. Замість розробки складних програм партії часто вдаються до спрощених гасел, щоб мобілізувати емоції, а не розум громадян. Для здобування й утримання влади партії відверто займаються маніпуляцією охлосом.
o Штучний конфлікт. Конкуренція між партіями часто створює глибокий розкол у суспільстві ("ми проти них"), що заважає пошуку консенсусу з важливих національних питань. Конкуренція, що оригінально існувала з метою уникнення консервації політичних режимів – по факту зараз перетворилася на причину безперервного деструктивного партійного антагонізму, що негативно впливає на розвиток суспільств – як в Україні, так і в більшості демократичних країнах.
На сьогодні, принаймні в Україні, партії є єдиними суб’єктами політики національного й регіонального рівня. Участь у виборах – тобто, боротьба за владу – по факту, зараз єдина функція політичних партій. Якщо партії прибрати з процесу виборів, а значить позбавити влади, то вони відімруть самі по собі. Або стануть суто громадськими організаціями.
Класичний республіканізм не знав партій. Неореспубліканізм пропонує повернутися до витоків, використовуючи сучасні технології.
P.S. Неореспубліканізм – це в проекті загальносуспільний рух, а не партія. Але поки єдиним суб’єктом в політиці залишаються партії, то відповідний статус вимушений буде прийняти Неореспубліканізм… з метою відтіснити від влади всі партії, включаючи свою, після приходу до парламенту.
Під-розділ 6.3
МЕРИТОКРАТІЯ. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ВІДБІР (БЕЗ ПАРТІЙ)
З погляду Конструктивізму, партійна система — це лише один із можливих способів конструювання політичного простору. Сучасний розвиток технологій дозволяє переглянути цей конструкт. Якщо раніше партії були потрібні як «фільтри» для агрегації інтересів тисяч людей, то сьогодні цифрові інструменти дозволяють робити це напряму.
Сучасна демократія – це поєднання партократії й охлократії – така форма є застаріла, неефективна й просто шкідлива. Замість неякісної системи виборів базованій на деструктивній конкуренції політичних партій й домінуванні «демократичної більшості» ми пропонуємо систему парламентського відбору, що значно більше відповідає прямій демократії, водночас, без недоліків їй притаманних. Відбір здійснюється не з кар’єрних політиків й кандидатів, яких пропонують партії через політичну рекламу (яку, нагадуємо, ми закликаємо категорично заборонити), а люди самі відбирають зі свого безпосереднього фізичного чи медійного оточення кандидатів, яких вважають доречними й достойними для управління країною.
Власне, це реалізація мажоритарного МЕРИТОКРАТИЧНОГО принципу управління, за яким державні посади отримують найздібніші, найбільш кваліфіковані та найгідніші люди. І хто кращий вирішують не партійні бонзи, не олігархи, не чиновники-бюрократи, не населення-охлос, а відповідальні громадяни.
Ми пропонуємо систему парламентсько-прем’єрського управління (посади президента нема) з однопалатним парламентом. Реалізацію меритократичної системи управління продемонструємо на прикладі відбору депутатів до Народної Ради:
o Створюється веб-портал «Республіка», де в меню можна обрати вхід в процедуру відбору кандидатів до різних структур держ-управління.
o 450 (?) місць Верховної Ради діляться на кількість галузей народного господарства, пропорційно до їх масштабу й ступеня важливості – з тим, щоб відібрані в порталі депутати були фахівцями й в достатній кількості по всім напрямках суспільного життя (більше економістів та юристів). Також, передбачаються пропорції для кандидатів-людей трьох профілів – експертів, активістів й «конструкторів» – з тим, щоб в парламенті зібралася гармонійна взаємодоповнююча команда законодавців.
o Громадяни реєструються в «Республіці» через свої банки (всі ж платять податки через банки. Хто не платить – той не голосує). (Нагадуємо, до виборів допускаються лише громадяни, що пройшли екзамен й оплатили за участь у них).
o Виборці (точніше відборці, але будемо далі вживати старі терміни) вносять в додаток імена й присвоюють по одному балу кандидатам, яких вони хочуть бачити в парламенті (без права ре-делегування свого голосу). Процес виборів може тривати тиждень.
o Кандидати, що таким чином отримали перше сповіщення про присвоєння йому першого балу, заповнюють анкету кандидата в депутати – подаючи інформацію про себе (зокрема, свій фах) для наступних виборців. Або кандидат відразу може відмовитись від участі у виборах, й наступні виборці бачитимуть це в порталі й не зможуть за нього проголосувати.
o Після досягнення необхідного порогу кількості балів за кандидата в парламентарі у певній галузі народного господарства (профільний поріг) – голосування за нього припиняється (про це у веб-порталі з’являється інформація), і наступні виборці голосують за іншого кандидата.
o Після тижня голосування система веб-порталу «Республіка» встановлює переможців парламентських виборів за критерієм простої більшості балів у кандидатів у кожній з галузей суспільного життя.
o Кандидат проходить профільне тестування на допуск до держ-управління, що відбувається наживо в присутності Контрольної комісії. Якщо кандидат провалює тестування (фільтр від «зірок»-невігласів), то профільне тестування проходить наступний кандидат, що набрав швидше необхідну кількість голосів для профільного порогу або той, що набрав більше голосів навіть при їх кількості меншій за профільний поріг.
o Після проходження тестування кандидат оголошується депутатом Верховної Ради, про що отримують відповідне сповіщення усі його виборці, й анонсується в медіа.
o Громадяни тут же у порталі можуть в будь-який момент відкликати свого депутата – для цього відклик має підтримати проста більшість його виборців. Якщо відкликання повноважень депутата відбулося в межах місяця через прийняття конкретного закону, то і його голос за такий закон втрачається (це для запобігання прийняття чи впровадження відверто антисуспільних законів, на кшталт «драконівських» від 16.01.14 чи законів проти незалежності НАБУ-САП). Забанені депутати замінюються кандидатами наступними по кількості голосів з попереднього голосування, які проходять профільне тестування.
o Депутати відбираються до парламенту на термін не більший двох каденцій.
Таким чином формується Атомарна модель парламенту, що є концепцією організації законодавчої влади, у якій головним суб’єктом є не політична партія чи фракція, а окремий депутат (політичний «атом»). У цій системі парламент розглядається як збори вільних представників, які приймають рішення на основі власної експертизи, сумління та прямої взаємодії з виборцями.
Реалізовується Неореспубліканська цінність «Свободи від домінування», адже депутат більше не є заручником «партійного боса». Це ліквідує одну з головних форм політичного панування, де воля виборця підміняється інтересом партійного апарату.
Політична реальність перестає бути боротьбою ідеологічних міфів чи корпоративних інтересів – вона конструюється як пошук раціонального рішення конкретної проблеми.
Мотивація депутата-меритократа обмежиться інтересами власними й республіканськими. Та й «власні» інтереси буде тяжко реалізувати при дотриманні правила викладеного в наступному абзаці.
Для уникнення виникнення в парламентах нових зачатків партій чи іншого роду об’єднань за інтересами з усіма деструктивними наслідками їхньої діяльності, розглядається заборона створення сталих груп та фракцій. Як в будь-яких бізнес-організаціях, що є зразком управлінської ефективності, так і в національному парламенті не може бути вертикальних угрупувань на базі ідей чи приватних / корпоративних інтересів.
Розподіл в парламенті можливий лише горизонтальний – за фаховим принципом через чисельні профільні комітети, котрі є «робочими цехами» законодавчого органу – там відбувається основна робота, де депутати ставлять письмові та усні запитання міністрам, замовляється додаткова експертиза й т.д.
Основна критика Атомарної моделі парламенту зводиться до наступного (наводимо критичні тези й відразу антитези):
o Теза: складність досягнення консенсусу. Без партійної структури парламент може перетворитися на нескінченний дискусійний клуб, де ніхто не може домовитися про фінальне рішення.
· Антитеза: по-перше, існує багато механізмів апробованих в тих же скандинавських парламентах, що пришвидшують обговорення й прийняття рішень: (1) «рамкові угода» (замість того, щоб битися за кожну кому в законі, парламент укладає широку політичну угоду ще до подання законопроєкту; (2) спеціальні мандати «прискореного розгляду» для технічних або невідкладних законів для комітетів; (3) переговори профільного комітету з суміжними по конкретному законопроекту комітетами; (4) цифровізація законодавчого процесу: правки вносяться прозоро в реальному часі в нерозривному зв’язку зі змінами однієї норми для всього закону; 5) обмеження часу на дебати – проти затягування часу довгими промовами; 6) використання експертних комісій; 6) консенто (або метод «згоди»), що є еволюцією класичного консенсусу; (7) «валідні» (якісно обгрунтовані) заперечення; (8) Деліберативна демократія, тощо (це методи ми детальніше розглянемо у відповідному розділі). По-друге, основними гальмами при прийнятті законів в сучасних парламентах є партійні фракції - за їх відсутності відпаде левова частини причин заперечення, особливо після проходження законопроекту через профільний комітет.
o Вразливість до корупції. Політичній мафії легше «купити» окремих незалежних депутатів, ніж цілу партію з репутацією.
· Якраз легше купити партію ніж окремих депутатів-меритократів, що довше, дорожче й криміналізованіше. Крім того, а атомізованому парламенті легше впровадити «цифрову республіку»: Кожна транзакція, кожен голос і кожне рішення записуються в блокчейн. Це робить корупцію практично неможливою, оскільки будь-який громадянин може провести аудит системи в реальному часі.
o Популізм: Без партійної експертизи окремі депутати можуть легше піддаватися миттєвим емоціям виборців, ігноруючи стратегічні інтереси держави.
· Навпаки: значно менше сенсу депутатам-меритократам вдаватися до популізму, якщо на них не тисне партократія та охлократія (нагадуємо про неореспубліканські передвиборні фільтри для виборців). Зрештою, можливий варіант створення двопалатного парламенту (Народна Рада й Верховна Рада), з тим, щоб Верхня палата виконувала роль «інституційного запобіжника»: врівноважувала динамічну, але часом емоційну Нижню палату, забезпечуючи якість законів та стабільність держави. Але, зважаючи, на, по перше, фінансовий й інтелектуальний фільтри для виборців, які викладені в попередньому під-розділі, що радикально зменшує шанси потрапляння до законодавчого органу недоречних людей; (2) меритократичний принцип відбору до парламенту; (3) вищеозвучені кількісні пропорції по депутатам-фахівцям з окремих галузей народного господарства співвідносно до їх масштабу й ступеня важливості, а також дотримання вищеозвученого принципу співмірності наявності в парламенті осіб трьох людських профілів – на нашу думку, одна палата буде достатньо збалансованою. По друге, Скандинавські країни з їх великим досвідом «негативного» й «консенсусного парламентаризму» вже пройшли досвід двопалатних парламентів, обравши форму однопалатності. Й по третє, процес прийняття рішень в неструктурованому партіями парламенті буде довгим, а тому наявність ще й Верхньої палати зробить його ще тривалішим… Але питання необхідності Верхньої палати не є остаточно закритим.
Далі коротко перелічимо ключові принципи, з допомогою яких можна налагодити ефективну роботу народного парламенту – парламенту без партій. (Детальніше про процес законотворчості й державного управління загалом ми розглянемо у відповідному розділі цього Трактату.)
Прем’єр-міністр обирається голосуванням депутатів за принципом «пасивного парламентаризму», що є модель формування уряду, за якої для вступу кабінету на посаду не потрібне голосування за явну підтримку (інвеститура) з боку більшості депутатів. Тут діє принцип пасивної підтримки: «уряд може працювати, поки більшість не виступить активно проти нього» (вотум недовіри). Формується уряд з презумпцією довіри, що дозволяє країні уникати довгих коаліційних переговорів і частих перевиборів, оскільки сформувати кабінет набагато легше.
Власне кажучи, не буде партійних коаліцій, бо не буде політичних партій у виборчому процесі. А значить, не буде постійного ризику розпаду уряду через вихід найменшого партнеру; не буде шантажу маргінальних партій з провадженням їх утопічних ідей; не буде змін програми уряду через політику продиктовану міноритарним партнером; не буде постійного перекладання провини одне на одного в коаліції за провальну економічну політику; не буде потреби узгоджувати кожен крок між різними штабами у кризових ситуаціях, що сповільнює реакцію держави; не буде слабкої й нерішучої політики через надмірні компроміси з партнерами. Натомість, буде чіткий мандат уряду та його відповідальність за проведення реформ; будуть необхідні радикальні реформи, що не відкладаються й не «розмиваються» до стану неефективності, щоб задовільнити всіх учасників угоди; буде розподіл посад не за принципом партійних квот, а за професійною ознакою, що підвищує якість державного управління; буде прозора чітка програма уряду, що формується не лідерами партій під час закритих переговорів, а депутатами - представниками народу.
В такому уряді реалізовується неореспубліканський принцип Інтеграційного центризму, коли для впровадження тієї чи іншої реформи уряд в різних випадках отримує підтримку депутатів, котрі притримуються різних переконань чи ідеологій: наприклад, медичні чи освітні реформи підтримають ліво-центристи й центристи, а реформи війська чи фінансів – право-центристи й, знову ж таки, центристи. Такий уряд не буде обмежений ідеологічними партійними й корпоративними рамками – його діяльність концентруватиметься винятково на суспільній ефективності. Й парламент без партійних маніпуляцій й тиску буде сумлінніше підтримувати такий уряд. А якщо парламент «зависатиме», не продукуватиме якісних рішень, чи деякі парламентарі будуть надто деструктивними – то у виборців завжди є можливість їх поодинці чи всіх скопом відкликати.
Країни керовані партіями розвиваються періодично в протилежних напрямках, як коливання маятника – це пов’язано з постійними радикальними змінами урядів: правих міняють ліві, а лівих – праві. Реформи й закони попередніх ідеологічно чужих урядів часто скасовуються незалежно від їх успішності, в країні нема стратегії розвитку й тяглості політики. Опозиційні партії та їх виборці безжально критикують партії урядові, суспільство постійно перебуває в напрузі через політичний антагонізм. Партії зацікавлені в статус-кво такої суспільної поляризації, бо мають більше шансів прийти до влади на наступних виборах.
Банальна істина демократії «Влада належить народу» - і для реалізації цього постулату ніякі посередники не потрібні. Партій багато, а народ – єдиний. Так, люди різні, й цінності та вподобання у них різні. Але зигзагоподібний шлях розвитку республік, за принципом маятника керованих різними партіями – це довго, болісно й неефективно. Партія за своєю суттю є «частиною» (від лат. Pars, англ. Party), тоді як народ-Республіка є «цілим». Точно так само, єдиною й цілісною має бути стратегія розвитку Республіки. Цього апріорі не можуть забезпечити «партії-частинки», які неминуче задовільнятимуть лише частину народу. Це може забезпечити лише сам народ… завдяки вищеозвученим законам загальносуспільної ідеології Неореспубліканізму.
Розділ 7
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ЦЕНТРИЗМ
Республіканізм за своєю суттю є центристською ідеологією: він виник в античні часи як запит до справедливості, рівності, для подолання прірви між багатими та бідними, між «верхніми» всеправними й «нижніми» безправними верствами населення. Республіканізм в Пізньому середньовіччі, Епоху відродження й Раннього нового часу також став успішною спробою зближення - можна сказати «зближення до центру» - та об’єднання полярних верств населення в єдине відносно гармонійне суспільство, сприяючи творенню міцних національних держав в Європі та Америці.
Але після Великої Французької революції на політичну авансцену вийшли нові вже «класові» ідеології: якщо консерватори спадково й традиційно продовжували дбати про інтереси «багатих», то «бідних» захищали спочатку ліберали, соціалісти, комуністи й т.п., потім – соціал-демократи й знову ліберали (з сер. ХІХ по сер. ХХ ст «класичних» лібералів було занесло вправо до «дикого капіталізму»). Й з відходом від Республіканізму знову почалося розшарування суспільств.
Основні сучасні демократичні ідеології вже давно і виразно проявили свої недоліки. Російсько-українська війна прописала ці недоліки українською кров’ю.
Ліберали з їх баченням «свободи, як не-втручання» майже індиферентно ставляться до суспільних проблем, якщо вони не стосуються їх безпосередньо – особливо це проявляється в контексті дотримання й захист цінностей в міжнародних стосунках. Досі «real politic» є загальноприйнятою політикою «прагматизму» лібералів з послідовним превалюванням інтересів над цінностями: ліберали схильні диктаторам не протистояти, навіть не конкурувати, а з ними торгувати й торгуватися. На словах ліберали феєрично декларують твердість та рішучість, але по факту двічі (в 2014 й 2022 рр) здавали Україну, а коли ми на початку великого вторгнення встояли, то допомагають Україні незмінно кволо, під тиском своїх виборців й смутним розумінням неминучості майбутніх власних загроз-втручань у разі цілковитою пасивності.
Консерватори – національні егоїсти: теж схильні домовлятися з диктаторами, але як через інтереси, так і через спільні з ними «скрепи». Як вже було сказано, консерватори у всьому світі є чи, в історичному сенсі, відносно недавно вийшли з монархічних, аристократичних та клерикальних «еліт», котрі існували в єдиному політичному режимі – в автократизмі. Американські, французькі, німецькі, австрійські, угорські, словацькі консерватори блокують Україні фінансову та збройну допомогу. Найближчі сусіди - польські консерватори – фізично блокують Україні кордони… блокують під час нашої війни зі, здавалося б, з нашим спільним ворогом (в цьому контексті дуже нерелевантною є назва партії українських націонал-консерваторів “Європейська солідарність”).
Соціал-демократи – адаптовані до капіталізму соціалісти – толерують автократів теж з ціннісних мотивів, адже в основі своїй мають спільний з ними тоталітарний світогляд – кому, як не українцям, це знати. Тому так слабо підтримують Україну німецький уряд Шольца чи соціал-демократичний уряд в Швеції (порівняно з іншими скандинавськими країнами).
Крім вузькокласовості, а значить апріорі далекій від загальносуспільного контексту згаданих ідеологій, останніми десятиліттями набрало чимдуж деструктивного характеру самЕ змагання між ними: політична конкуренція, що мала б забезпечувати сталий демократичний процес й розвиток країн призводить до поляризації суспільства, загострення соціальних та економічних проблем. Бідніші патерналістські верстви населення переважно голосують за лівих лібералів чи соціал-демократів, а більш заможні й працьовиті – за правих консерваторів. Й антагонізм між цими політ-силами та їх прихильниками лише поглиблюється, а вибори, що мали б символізувати торжество демократії – по факту, є внутрішньополітичними війнами. Й страждають від цих війн не лише громадяни цих країн, а й народи на іншому боці земної кулі: наприклад, республіканці, котрі підтримують Україну, не голосували за виділення багатомільярдного оборонного бюджету для нас лише з суто своїх внутрішньополітичних причин – аби нашкодити демократам. Польські консерватори блокували українські кордони, а польські ліберали не бажали їх розблокувати – теж через внутрішньополітичні причини…
Гармонія й процвітання суспільства – це, в першу чергу, злагода в ньому. Натомість, будь-який режим, який має вузьку соціальну базу, зацікавлений не в національній злагоді, а в провокуванні розколів і протистояння, що відтак використовується з метою маніпулювання виборцем. Чим більше політика сучасних «класових» партій орієнтована на власних виборців – тим більше вона віддалена від загальнонаціональних інтересів, тим неприродніша їй національна єдність і злагода, тим сприятливіший клімат ідеологічної нетерпимості. Тобто екстремізм і максималізм є не стихійною реакцією знизу, а, як правило, політика насаджена зверху.
Праві та ліві політики процвітають завдяки експлуатації страху та поділу суспільства. Відчуваючи племінну природу людства, вони обіцяють почуття приналежності до внутрішньої групи – народу, нації чи класу - що визначається її опозицією до якоїсь реальної чи уявної зовнішньої групи – іновірців, іноземців, буржуїв чи плебсу тощо. Політична фрагментація – це свого роду політика ідентичності «свої проти чужих». Звідси й обмежена довіра до влади, адже її не може бути при правлінні правих чи лівих урядів, бо вони представляють лише частину населення. Тим більше, звідси й небажання допомагати чужим далеким українцям у війні на захист, здавалося б, спільних цінностей..
Поляризація західних суспільств небезпечна й тому, що якщо так триватиме й далі, то демократія втратить свою привабливість, уряди виявляться паралізованими, а модель «сильної руки» стане цікавішою – Європа не раз проходила такий сценарій: від античності до 21 століття розколи населення й відповідний безлад приводили до влади автократів-популістів, які невдовзі згортали демократію, республіки переставали існувати – й наставали диктатури.
Демократія - це дух, а не тільки форма – і сьогоднішній рівень поляризації несумісний з цим духом. Саме тому Україна й світ потребує повернення Республіканського центризму – нової старої політики, яка прагне до зближення людей завдяки цілеспрямованого руху до політичного центру. Така політика відрізняється від центристської політики сьогоднішніх партій в кількох головних аспектах:
Республіканський центризм – це політика цінностей, а не політика кон’юнктури нинішніх коаліційних урядів, які дотримуються центристської політики з метою утримання влади. Адаптивний центризм виникає не через світобачення, а через примус – саме тому політика типових сучасних коаліційних урядів є непослідовною, несистемною, а значить приреченою на неефективність.
На інших аспектах наголосив британський екс-прем’єр Тоні Блер в своїй статті «Революційний центризм» в 2017 році:
«По-перше, ми маємо зрозуміти необхідність радикальних змін, а не просто поступових реформ. Уже через одні тільки технології все змінюватиметься - те, як ми живемо, працюємо і думаємо...
По-друге, ми маємо визнати, що сучасна політика неадекватно відповідає на цей виклик. У політиків, які займають центристські позиції в традиційних партіях, зберігається табу на співпрацю між собою, але при цьому вони неефективні, вони не можуть сказати, у що вони реально вірять, і вони не в змозі представляти інтереси тих, хто терміново потребує, щоб їх представляли.
Іншими словами, в нашу епоху революція стає занадто актуальним духом часу (zeitgeist), щоб залишати її на відкуп правим та лівим екстремістам. Центр теж повинен стати здатним підірвати статус-кво».
Якщо Тоні Блер називав свою сучасну версію центризму - Революційним, то ми його трактуємо, як Інтеграційний радикальний центризм.
Інтеграційний центризм – це стратегія, що спрямована на побудову консенсусу та об'єднання різних політичних сил або соціальних груп навколо прагматичної програми. Вона наголошує на необхідності національної єдності та соціальної згуртованості, пропонуючи збалансовані, центристські рішення для досягнення цієї мети, уникаючи поляризації. Інтеграція, як внутрішньо-, так і зовнішньополітичний курс, що орієнтований на тісну міжнародну інтеграцію (наприклад, євроінтеграцію), але за допомогою виважено прагматичних кроків.
Інтеграційний центризм - це синтез "лівих" і "правих" підходів у вирішенні політичних завдань: наприклад, з одного боку, безкоштовна початкова освіта чи медицина, з іншого, - прогресивне оподаткування. Інтеграційні центристи не перебувають у середині, як класичні центристи, а, за потреби, користуються методами всіх політичних спектрів.
Девіз інтеграційних центристів – «прагматичний ідеалізм», в якому ідеали (цілі, принципи) досягаються через практичні дії та конкретні результати, а не абстрактні міркування. Ідеалізм у постановці завдань, але максимально реалістичне розуміння вихідних позицій і усвідомлення, що метод не варто відкидати лише тому, що він "не з нашого політичного спектра", а проблему ігнорувати лише тому, що вона не вписується в твою улюблену картину світу. Приклади прагматичного ідеалізму: (1) про пріоритет вільного суспільства над індивідуальною свободою: людина не може бути вільною у невільному суспільстві; (2) про важливість відповідальності: права людини без відповідальності призводить до анархії й деградації особистості; (3) про важливість дотримування принципів для досягнення довгострокових цілей, що забезпечується привалюванням цінностей над інтересами - особливо, в міжнародних стосунках: наприклад, умиротворення «вигідного» диктатора веде до великої з ним війни; тощо.
Інтеграційний центризм є не просто пасивним "середнім" між крайнощами, а активною силою, яка прагне поєднати та інтегрувати в єдине взаємодоповнювальне ціле найкращі елементи суспільства та політичних ідей для спільного блага. Й на відміну від сучасних центристів в політиці, що не виходять за межі поміркованості, Інтеграційний центризм може користуватися радикальними методами.
Радикальний центризм - це не питання компромісу або читання опитувань; радше, це протиотрута від політики розбіжностей, що забезпечує принципову опозицію політичним крайнощам.
Радикальний центризм – це про світоглядні цінності. Цінності – це про добро, про благо. Суспільне благо має абсолютний, загальнолюдський характер. Добро для аристократів чи для робітників, чи для жінок, чи для «генетичних українців» – не є добро у ціннісному сенсі – це «класові» інтереси, бо відповідають інтересам вузької частини населення.
Російсько-українська війна – це абсолютно чорно-біла картинка – війна зла проти добра. Ставлення до цієї війни й підтримка сторін у ній показує, на якому боці – добра чи зла - стоїть та чи інша політична сила. Не дивно, що праві чи ліві партії з різних країн світу не підтримують Україну й, частіше, перебувають в партнерських стосунках з агресором. Ліво- й право-центристські сили, немов би, декларують підтримку України, але здійснюють її кволо й непослідовно, а то й, як згадувалось вище, шкодячи Україні й нашій спільній справі («спільній» – не суто українській, а загальноєвропейській, загальноцивілізаційній).
Ця війна продемонструвала: чим ближче до політичного центру перебуває іноземна партія – тим послідовніша й потужніша її підтримка України:
найбільшу фінансову й збройну підтримку (в %% від власного ВВП) ми отримуємо від, в першу чергу, країн, що були в соцтаборі й межують з РФ – тобто, ті, котрі знають, що таке РФ, і які допомагають, зокрема, й через власну безпеку, розуміючи, що вони стануть наступними жертвами агресії. До речі, серед цих країн найбільшу допомогу надає Естонія, яку очолює центристський уряд: Естонія нас фінансує на 1,26% від свого ВВП (дані на липень 2023 року Кільського Іституту світової економіки) – це, наприклад, вдвічі більше ніж Польща (0,68%), у якій при владі то право-центристи, то ліво-центристи. В другу чергу (більше 0,4% від ВВП), Україні допомагали північноєвропейські країни: Данія (0,51%), Норвегія (0,47%), Нідерланди (0,44%), Фінляндія (044%) – у всіх цих країнах в урядах при владі центристи (за винятком Норвегії, де коаліційний уряд лівоцентристів й центристів, але останні займають ключові міністерства: міжнародних стосунків, оборони, фінансів, юстиції та безпеки). І лише Швеція (0,31%) пасе задніх, бо, повторюємо, там при владі, в основному, соціал-демократи (як і в Німеччині - 0,27% підтримки).
Так, найбільш успішну політику, спрямовану на гармонізацію своїх суспільств, на розвиток та захист цінностей, демонструють північноєвропейські країни, й вони ж здійснюють найбільш послідовну допомогу Україні. Як бачимо, як у внутрішній так і в зовнішній політиці північноєвропейських урядів цінності превалюють над інтересами – вони не були помічені в безкінечних компромісах з диктаторськими режимами (можливо, тому останнім часом керівниками НАТО обирають політиків саме з країн півночі Європи). Й політичні сили, що очолюють ці уряди - є центристськими: вони так і називаються - або «Помірковані», або «Ліберально-консервативними», або «Право-ліберальними», або «Консервативно-ліберальними» - тобто, що вдало поєднують теорію й практику зліва та справа ідеологічного спектру. На перший погляд, поєднують антагоністичне, але ж працює!
То чому ж європейські центристи не лише декларують відданість демократичним цінностям, а й найбільш активно та масштабно діють згідно свого світогляду?
По-перше – це історичні причини. Республіканський характер в тих же північноєвропейських центристів має давнє світоглядне коріння, адже історично усі члени тамтешніх протестантських церков беруть участь у житті своїх громад і у виборах керівних органів. Громади демократичним шляхом обирають або приваблюють ззовні церковних служителів. Протестантизм відкидає розподіл вірян на духовенство і мирян – тобто кожен вірянин може звернутися до Бога без посередників. Звідси у північних європейців такий природній республіканський дух – солідаризм, політична відповідальність, несприйняття диктатури й прагнення на ціннісному рівні їй дієво протистояти. (Інформаційна вставка, що підтверджує нашу тезу: ця стаття писалася в 2024 році. В липні 2025 року, коли президент Трамп оголосив про додаткову велику збройну підтримку України за гроші НАТО, то на фінансування такої співпраці відразу погодилися наступні країни: Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди, Німеччина (новий уряд Мерца), Великобританія, Канада. Все це переважно протестантські країни. Й більше ніхто в Європі – жодна католицька, а тим більше, православна країна – до купівлі зброї для України в межах цього проекту поки не долучилася. Таке…).
Більш радикального характеру давні традиції республіканізму, а значить центризму, є в українців: Гетьманщина (офіційна назва – Військо Запорізьке) не могла не мати ознак диктатури, оскільки мала мілітарний устрій. Але українська козацька держава мала й виразні елементи народовладдя, адже Главою держави був гетьман, який обирався на козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству. Спадкова шляхта не допускалася до керування державою, а міщани мали офіційне самоврядування. Найбільшою категорією населення були селяни, які після Хмельниччини були вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці (про подібну модель в контексті нинішньої війни – про долучення всіх громадян в межах своїх можливостей та компетенції до «спільної справи» ми говоримо в розділі «Етична суть Республіканізму. Про справедливість»). Природу радикального центризму Війська Запорізького забезпечував концептуальний суспільно-воєнний характер захисту республіканських цінностей тодішніх українців.
По-друге, центристи стають впливовішими, зазвичай, в країнах з давно сформованою демократією, де для виборців конкуренція між правими та лівими набула очевидного деструктивного характеру. В таких країнах, зазвичай, екстремістські політичні сили мають слабі впливи. На відміну від правих та лівих, центристи не мають виразних ворогів всередині країни, не відволікаються на постійну боротьбу внутрішньополітичну та за власний електорат. Й тому з подвійною енергією центристи атакують ціннісних ворогів ззовні.
І по-третє… напевно, нема людей, які щиро дотримуються цілковито центристських поглядів – натомість, є більшою чи меншою мірою праві чи ліві політики. Найбільш відповідальні з них розуміють деструктивну природу політичної конкуренції й свідомо приймають рішення рухатись до політичного центру й працювати в інтересах суспільства в цілому. Такі політики діють в сфері етичних категорій – тобто, цінностей не «класових», а загальносуспільних - загальнолюдських. Саме тому північноєвропейські центристи – тобто, відповідальні політики – так активно допомагають далекій Україні.
Резюме:
Якщо античні й середньовічні республіки нівелювали вертикальну поляризацію суспільства (верхи-низи), то нинішня республіка долає поляризацію горизонтальну (праві-ліві), зводячи їх до центру політичного спектру. Й політична філософія такої суспільної злагоди тисячоліттями й сьогодні лишається незмінною – Республіканський центризм (в наших нинішніх воєнних та, невдовзі, поствоєнних умовах – це притаманний українцям Республіканський, тобто Інтеграційний радикальний центризм).
Розділ 8
ПРО НОВІ ЕЛІТИ ТА «ГЛИБИННУ ДЕРЖАВУ»
В цьому розділі пропонується наше бачення політичної еліти, що концептуально відрізняється від досі загальноприйнятого.
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ СЬОГОДНІ
Існує неоднозначність у трактуванні терміну «еліта» (оригінально від лат. eligo — «вибираю» або фр. élite — «найкраще; відбірне»), в якому можна виокремити два основні підходи: - «Політичний підхід» оцінює приналежність до еліти за фактом володіння владою або впливом на політичні процеси, безвідносно оцінок інтелектуальних та моральних якостей членів еліти, а також методів набуття ними влади;
- «Ціннісний» або «меритократичний» підхід базується на вихідному сенсі поняття "еліта" (тобто "найкращий"): мається на увазі, що індивідууми приналежні до еліти володіють вищими моральністю, інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю, порівнюючи із середніми показниками соціуму.
Нині «політичне» використання терміну «еліта» в світі є загальноприйнятим, оскільки надійних і перевірених критеріїв належності до еліти прихильниками «ціннісного» підходу досі не було вироблено. Саме це Неореспубліканізм (НР) пропонує виправити.
Отже, сьогодні термін «еліта» використовується для позначення груп осіб, що виступають суб'єктом прийняття й забезпечення реалізації важливих стратегічних державних рішень, володіють реальною владою, незалежно від природи останньої, способів її отримання чи етичних оцінок поведінки владоможців. По факту, йдеться про найвищого рівня керівників й управлінців, які боряться за владу, її утримують і втрачають, й мотивацією яких є цінності та, переважно, особисті інтереси. Останні забезпечуються рівно стільки, скільки такі люди є при владі, що сильно впливає на суть та якість їхніх рішень. Члени нинішніх, так званих, «еліт» мають перманентно тимчасовий статус, бо мають владу протягом обмеженої кількості каденцій й, відповідно, не можуть забезпечувати виконання своїх же, якими б вони не були, підкреслюємо, стратегічних рішень – а це суперечить самому визначенню еліт. Це по перше. А по друге, процес здобуття й утримання влади часто неможливе без маніпуляцій з електоратом, економічних зловживань, популізму чи без насильства. Тому ті, хто до влади прийшов, керуючись цінностями, неминуче вступають в конфлікт з груповими інтересами своїх колег і моральні люди при владі довго не затримуються. Тому природно, що до сучасних «еліт» – від Заходу до Сходу – потрапляють й зависають там люди, які, принаймні в ціннісному значенні, не відповідають самому походженню терміну «еліта» - «найкраще; відбірне».
А й справді, згадаймо керівників новітньої України – кого з них можна зарахувати до числа «найкращих» чи просто до носіїв цінностей? (ну, з натяжкою, так можна сказати про В. Ющенка, але згадані групові інтереси «еліт» не дали йому реалізувати проголошене). Схоже можна сказати про минулі й теперішні Західні «еліти»: наприклад, чим вони керувалася, змушуючи Чехію до Мюнхенських угод, а Україну до Мінських?
Відомо, що влада псує людей, і політика – «брудна штука». Але справа навіть не в цій сумній правді життя: навіть з найкращими побудженнями політики, як вже було сказано, зіштовхуються з тим, що для отримання влади треба поступатися цінностями й, тим більше, це доводиться робити, утримуючи її. Обама, Меркель й Саркозі чи Макрон з Шольцом завжди переконливо виглядали перед своїми виборцями, коли всупереч декларованим гуманітарним гаслам говорили, що для їх домівок дешеві російські нафта й газ важливіші ніж сотня тисяч вбитих вільних українців… ні, вони так не казали, але ж вони так думали і, вочевидь, подібними резонами керувалися. Натомість, говорили, що спонукали Україну до миру, щоб запобігти великій війні – так, про це можна було заявляти відкрито, і їх електорат це сприймав. Але всі ці діячі не є ідіоти (ну, крім деяких з них) – вони знають історію: умиротворення агресора зазвичай в довготерміновій перспективі призводить до катастрофічних для всіх наслідків – але це вже стосуватиметься наступних державних лідерів (політичних «еліт») та їх виборців. Звідси й запрограмована в нинішній політичній системі коротка відповідальність, а значить, безвідповідальність найвищих керівників країн, що зовсім не елітарно.
СПРАВЖНІ ЗАДАЧІ ЕЛІТ
Авторитарні режими постійно підкреслюють свою, напевно, єдину перевагу над демократіями – це те, що, на відміну від останніх, вони вміють послідовно дотримуватись тривалих стратегій й миттєво концентрувати державні ресурси для вирішення масштабних задач. Поки демократії жують соплі, вирішуючи, підтримувати Україну у війні з РФ чи ні, москальський чобіт вже відбиватиме степ на чавунних терасах Ейфелової вежі. Власне так вже було – тільки то був німецький чобіт…
Так ось, основна задача демократичної політичної еліти – це безперервне дотримання реалізації стратегічних задач держави, її сталого розвитку й адекватних реакцій на виклики сучасності на основі прийнятих суспільством цінностей. Еліту можна називати «глибинною державою», котра продукує суспільні смисли та оберігає суспільні інтереси. Це совість нації, становий хребет й здоровий рефлекс держави.
Еліта, в першу чергу, здійснює контроль над діючою владою, утримуючи її від зашкварів й безвідповідальних короткозорих відхилень від курсу держави. По суті, еліти мають діяти, як запобіжник від пофігістів, популістів чи ворожих державному існуванню елементів. Також, функція еліти — забезпечити збереження суспільства як єдиного цілого, усунення антагонізмів між політичними й економічними групами, що деструктивно впливає на розвиток держави. Також, еліта допомагає обраній владі здійснювати потрібні але непопулярні реформи, що мають короткочасний болісний ефект для суспільства (при нинішній політичній системі, часто такі реформи не вчиняє представницька влада, боячись втратити електоральну підтримку й програти на наступних виборах).
Чи насправді потрібна в суспільствах політична еліта для забезпечення вищеозвучених цілей?
Відповідаємо: дивлячись на світовий досвід країн – так, потрібна. Наприклад: якби у відповідних країнах була справжня політична еліта, то ні Гітлер, ні Путін, ні Янукович апріорі не могли б там стати канцлерами-президентами з усіма катастрофічними наслідками для всіх (зверніть увагу, часто саме в новоутворених державах чи в країнах зі зміненим устроєм, в яких з об’єктивних причин ще не була сформована яка-небудь еліта, змогли прийти до влади монстри). І навпаки, наявність сформованої Ататюрком політичної еліти уможливила ефективний розрив Туреччини з її відсталим релігійним й імперським минулим, протягом 100 років утримувало країну від сповзання до лівизни чи екстремального ісламізму, та забезпечило послідовний розвиток майже до нині. З новішого: зараз весь світ є свідком протидії американської еліти поверненню до влади позасистемного непередбачуваного Трампа. Саме в контексті новітньої історії Туреччини й США в міжнародний медійний простір ввійшов термін «ГЛИБИННА ДЕРЖАВА».
СТРУКТУРА НОВИХ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ
Хто ж може входити до еліти для забезпечення вищеозвучених задач?
Самодостатність й дієвість еліти може забезпечити формат схожий до структури політичної партії згідно Неореспубліканізму (див. попередній розділ Публікації): активіст-експерт-конструктор.
Почнемо з кінця – з «конструкторів»: найприродніше їх функцію можуть виконувати продюсери – тобто, бізнесмени, що по роботі мають справу з творчістю. Люди, що можуть втілювати ідеї, зв’язувати докупи розрізені факти й можливості, поєднуючи їх в єдиний ефективно працюючий механізм. Для таких людей сам багатовимірний послідовний процес реалізації ідеї чи стратегічної задачі з досягненням цілі – є фахом.
Про «експертів». Принципово, члени політичні еліти не можуть бути представниками діючої влади – вони не є вмотивовані чинити згідно цінностей, бо їм це ризиково й часто невигідно, і електорат це може не зрозуміти. Й сама політична система в демократичних країнах, яка базується на вільній конкуренції ідей та партій, має закладену ворожнечу між суб’єктами політики, а значить вони апріорі не можуть входити в еліту, задачі якої цілком протилежні - консолідаційні. Але ці ж самі розумні й дуже досвідчені індивідууми, можуть продукувати корисні для суспільства стратегічні рішення, будучи вже поза владою, адже в такому статусі їх не обтяжують обіцянки дані виборцям й необхідність короткотермінових результатів. Й тому, на нашу думку, до еліти таки (!) мають входити представники минулих всіх гілок влади, включаючи безпекові структури, що не втратили свій авторитет і є фінансово незалежні (наприклад, мають гарантовані президентські чи суддівські пенсії), й без постійного озирання на обставини можуть керуватися цінностями й державними інтересами. Зокрема, екс-владоможці, в силу свого досвіду, зв’язків й управлінських здібностей, можуть виконувати роль переважно «конструкторів» в новій еліті.
Також, до числа «експертів» треба долучити окремих фахівців суспільствознавчих наук – представників, в першу чергу, кращих політологічних, соціологічних й економічних інститутів, котрі можуть обґрунтовано моделювати розвиток подій в країні.
І про обов’язковий головний елемент взаємодоповнюючої гармонійної структури політичних еліт – про «активістів»: в Україні, в силу своєї молодості, колоніального минулого, відсутністю тривалих державних традицій, політичної еліти нема – це є однією з причин нашої відсталості. Але досі у нас не ідеально, але досить ефективно – радше, ефектно – роль еліти виконує громадянське суспільство: як тільки в 2004/2013 роках влада намагалася повернути країну на хибний шлях – спонтанно вибухали Майдани. Потужній прояв громадянського суспільства відбувся в 2022 році, коли на захист українських інтересів постали десятки тисяч добровольців та волонтерів – саме вони є творці, носії й захисники суспільних цінностей, саме на базі найкращих з них має формуватися політична еліта.
По суті, активісти – носії й активатори суспільних цінностей – і є «глибинною державою» в країнах – адже вони, коли влада «зашкварювалась», влаштовували революції, після яких Україна повертала на правильний шлях. Інше справа, після революцій влада знову поверталася до політиків і все знову йшло своїм кривим шляхом до наступного прояву потуги та єства «глибинної держави».
Активісти не вміють поступатися цінностями: це демонструє чудовий приклад історії народних депутатів України, коли в 2014 році до ВР потрапили цілий ряд активістів – але лише на одну каденцію: вони швидко вийшли з політики, бо не змогли прийняти правила «брудної політики» - не могли поступитися цінностями. Саме однозначне превалювання духовності над матеріальністю «активістів», їх безумовна ціннісна природа, дозволяє надати їм право приваблювати до еліт – по суті, вибирати – кращих представників зі свого середовища, а також з кола «експертів» й «конструкторів».
ЯК ФОРМУЄТЬСЯ НОВА ЕЛІТА?
Еліта може формуватися еволюційно, як в США чи Великобританії протягом сотень років, або революційно, як в Туреччині – протягом кількох років. Неореспубліканізм за революційний варіант формування української еліти – це, на нашу думку, відповідає історичному моменту й це можна буде реалізувати відразу після війни одночасно з іншими інституційними реформами в країні.
Орган нової еліти – це Верховна Рада (ВР). Склад ВР – це, по перше, 30 чоловік, котрих обирають зі свого складу парламентарі, що прийшли національний відбір до Народної ради згідно процедури описаної в розділі «Парламентський меритократичний відбір (без партій)». По друге, до ВР, як вже було сказано, автоматично потрапляють вищі екс-посадовці країни – їх наявність буде ознакою його «елітарності» й унеможливить виникнення альтернативних груп впливу (політична еліта може бути однією в країні).
Верховна Рада служить певною мірою, як верхня палата парламенту, верифікуючи законопроекти нижньої палати Народної Ради, але не на постійній основі, але лише в кризових моментах, коли Народна Рада сповзає до продукування популістських законів чи інших небезпечних рішень, що відхиляють Республіку від встановленого стратегічного розвитку. Верховна Рада сама вирішує, коли необхідно відновити свою роботу й коли можна її призупинити. ВР не продукує закони, вона їх лише затверджує чи відхиляє. Вердикти ВР можна подолати лише конституційною більшістю (більше 75% голосів НР). Члени ВР, як і члени НР, можуть бути відкликаними їх виборцями – для цього достатньо набрати більше 50% голосів. ВР може ініціювати розпуск НР, апелюючи до виборців про відклик голосів їх депутатів.
ЯКА ВОНА – НОВА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА?
Нагадуємо: еліта не підміняє обрану народом владу в країні – еліта її контролює й допомагає у вирішенні болісних задач. Політична еліта, особливо, в молодій країні необхідна, щоб при кожному зашкварі влади не треба було влаштовувати революції (а якщо доведеться, то організувати її), щоб учасники політичного процесу не захоплювалися самопоборенням й розхитуванням держави (чим займаються американські демократи-республіканці чи українські порохоботи-зеленоботи), щоб нейтралізувати всіх домінантів, починаючи з класу олігархів – основних донорів партій (нинішніх політичних еліт), щоб обмежувати впливи популістів на бездумний електорат, вгамовувати апетити закордонних урядів й транснаціональних компаній й, врешті решт, щоб завжди бути готовими до війни із зовнішнім агресором.
Політична еліта – це група впливу, що є синергійним об'єднанням бувших вищих керівників різних гілок влади, служб оборони та безпеки, а також кращих представників фінансових й наукових інституцій, і, обов’язково громадянського суспільства, які при необхідності здатні ефективно чинити вплив на стратегічний поступ держави, перебуваючи за межами формального політичного процесу прийняття рішень. Еліта в своїй активній чи пасивній діяльності керується морально-етичними нормами прийнятими в суспільстві, контролює й, при необхідності, забезпечує процес сталого розвитку держави, незримо позитивно впливаючи, а то й відкрито втручаючись в політику в якості запобіжників від популістів чи ворожих державному існуванню елементів. В державі еліта є суб’єктом самодостатнім, єдиним й відносно сталим (в тому сенсі, що не має бути багато еліт й вони не можуть мінятися після кожних виборів), вона не залежить від окремих верств електорату й партій, промислових груп, закордонних урядів. Члени еліти є безумовними авторитетами в своїх галузях, й сукупно повноваження еліти свідомо й формально визнає народ в цілому. Політична еліта – об’єднання людей, що при необхідності бере на себе відповідальність за долю держави. Моральна суть політичної еліти відповідає альтруїстичній природі її діяльності: еліта не бореться за владу, не здобуває посади, не користується привілеями свого становища – еліта вмотивована винятково дотриманням задекларованих суспільством цінностей та стратегічного курсу держави.
Й на завершення: нові політичні еліти матимуть суто республіканський зміст, адже на відміну від аристократичних, теократичних, тоталітарних та «демократичних» еліт минулого та сьогодення, головне завдання сучасних еліти є реалізація першого гасла НР – «свобода від домінування» (див. Тезу «Про свободу»). Також, це гасло демонструє переважаючу природу сильних республіканських еліт над слабкими, вічноплинними й егоцентричними ліберальними елітами з їх розумінням й слідуванням свободи, як «свободи від втручання». Найвищою цінністю НР є Людина – Людина, що живе в суспільстві. Людина окремо не може бути елітарною – еліта визначається лише в контексті громади: вона служить громаді, й не має сенсу без громади. В цьому її республіканська суть.
В Україні до війни було й, вочевидь, далі є кілька центрів впливів на владу, що мають олігархічний деструктивний характер, що вмотивовані не державними інтересами, а корпоративними. Натомість, передумови формування ціннісної еліти / «глибинної держави» в нашій країні виникли лише з 2022 року. І це питання безпеки України.
Задача всього суспільства й Неореспубліканізму, як ідеолога нової політики, після війни активно сприяти активному формуванню громадянського суспільства через інститут Громадянських асамблей й нової української політичної еліти.
Розділ 9
ЕТИЧНА СУТЬ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ. ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ Й СОЛІДАРНІСТЬ
Історія свідчить, що первинною причиною виникнення республіки в античні часи було не запит на організацію оптимального державного управління, а вимога встановлення справедливості в суспільстві. Відомо, що за падінням авторитарної влади в Стародавньому Римі стояв міф про аморальність сина останнього царя Тарквінія – Секста: той піддав насильству доброчесну Лукрецію. Бездиханне тіло красуні члени сім’ї принесли на площу й підняли повстання, вимагаючи вигнання царя і встановлення республіканської влади – що і відбулося. Зміна політичної моделі держави не могла бути спричинена наругою над безневинною дівчиною, особливо в Римі, де така подія аж ніяк не була чимось екстраординарним. Однак важливо, що з глибини віків до нас дійшла саме таке тлумачення причини переходу від автократії до демократії, і всі наступні покоління римлян у своєму усвідомленні походження республіки виходили саме з цієї міфології, в якій республіку протиставляли монархії не з огляду на більшу раціональність, ефективність, економічну доцільність, а винятково з огляду на розуміння справедливості. Республіка не ставила устроєві питання «яким чином?», а проголошувала «в ім'я чого?». Сенс республіки - у рівних правилах для всіх, що є суто етичною категорією і спирається на ціннісну парадигму будь-якого історичного періоду. Тоді як республіканський державний устрій є похідним – формою, що забезпечує досягнення загального блага й справедливості.
(До речі, історія про виникнення республіки в Стародавньому Римі добре асоціюється подіями в Україні, коли Хмельницький через подібні «сімейні обставини» та задачею відновити справедливість здійняв повстання, наслідком якого було теж встановлення республіки – української козацької держави – Гетьманщини).
Давньоримський філософ Цицерон визначив державу (respublika) як справу, що належить народу (res populi), підкреслюючи, що «народ – не довільне сполучення людей, що зібрані разом будь-яким чином, а об’єднання громадян, пов'язаних між собою спільністю інтересів й згодою в питаннях досягнення справедливості». Цицерон усвідомлював неможливість існування ідеальних універсальних моделей. Він визначав теорії «доброго правління» є марним заняттям доти, доки не буде доведено, що участь у суспільному житті - це спільна раціональна дія по забезпеченню справедливості в ньому. Тобто, етика, а відповідно й цінності, що визначають її, є основою цілепокладання республіки.
В середньовіччі Аврелій Августин Іпонійський, християнський богослов і філософ, один з отців християнської церкви, в своїй праці «Про град Божий» говорив: те, що в музикантів називається гармонією, то в державі - злагодою, яка є міцною і найкращою в усякій республіці, і це є основою для добробуту і справедливості. Він пропонував визначення республіки як народної справи, за якої народ - не абстрактна юрба, а сукупність людей, об'єднаних злагодою у визначенні прав і взаємної користі. В його уявленні управляти республікою без справедливості неможливо, бо там не може бути і права, а несправедливі постанови людей вважати правом неприпустимо. Де немає істинної справедливості, там не може бути і сукупності людей, з'єднаних взаємною згодою в праві, отже, не може бути і народу, а якщо немає народу, то немає і справи народної.
Християнство непослідовно, з великою вибірковістю, але було визначальним вченням для тисячолітнього уявлення про благо, як про дійсний моральний порядок, що виражає безумовно належне й бажане ставлення один до одного. Християнські цінності «любов до ближнього», «не убий», «не вкради» і т.д. забезпечували відносні гармонію й справедливість в суспільствах завдяки вірі чи то страху перед церквою й гнівом Божим. Держава була об’єднана з Церквою, остання продукувала для суспільства цінності й, в своєму розумінні, для «загального блага» контролювала їх дотримання. І це працювало до епохи Відродження і, якоюсь мірою, аж до ХХ століття, коли християнські демократи в політичному житті в багатьох країнах Європи мали певний авторитет.
Але в епоху модерну, коли в суспільствах переважно й вже остаточно запанував секуляризм, і роль Церкви перестала бути морально визначальною, повертається значення Республіки, як гаранта забезпечення справедливості через спільні інтереси й злагоду громадян. Значення саме республік, а не автократичних режимів, де в силу нерівності людей справедливості апріорі нема. Саме республік в форматі держави, а не досоціальних форм існування людей (нагадуємо, Неореспубліканізм заперечує природну суть свободи й справедливості, бо в джунглях їх нема – там при зустрічі з диким тигром чи канібалом без сенсу апелювати до прав та доброчесності, й між людиною й цими персонажами нема ні поліції, ні суддів, ні законів (див. розділ «Про державу)).
Нинішня епоха постмодернізму перетворила самовираження людини на торжество егоїзму з поступовою відчуженістю людини від спільної справи та сприйняттям республіки, як зазіхатора на свободу й справедливість, а не їх гаранта. Втративши згоду в онтології блага, республіка втрачає мету спільної справи, поступившись її місцем державним інститутам, що набули формального характеру. В ситуації, коли виборні органи та голосування є самоціллю, а не механізмом, і чільною домінантою є індивідуальний егоїзм, а не спільне благо, держава не просто не здатна забезпечити всеосяжну справедливість – а схиляється до саморуйнування. Вибори стають причиною поляризації, а не злагоди, реалізацією інтересів, а не вираження цінностей. Уряди перестають бути виконавцями довгострокових цілей, замінюючи їх політичними технологіями, що можуть забезпечити лише короткострокові результати, обслуговуючи одномоментні вподобання груп електорату. Люди, перестаючи усвідомлювати себе частиною спільного, зазнають громадянську деградацію та послідовне відчуження від суспільства й одне від одного, внаслідок чого народ, як суб'єкт, перетворюється на населення, як об'єкт.
Що ж може чекати на спільну справу в постмодерністському світі. Республіка з перших днів свого існування являла собою не мету, а засіб. Жоден з її механізмів не здатний привести суспільство до блага та справедливості, якщо вони не є безумовним предметом згоди громадян. Якщо модерн з трудом впорався із завданням повернення республіці цілепокладання, зробивши її смислом - громадянина в суспільстві - то постмодерністське прагнення до позбавлення людини будь-якої форми колективної самоідентифікації може знищити вже механізми та інститути республіки, в якій не буде місця ні спільному благу, ні справедливості, ні самому громадянину.
Перейдемо від абстрактних понять до конкретних прикладів, як ідея справедливості погано працює в нинішніх ліберальних суспільствах.
Ми вже описували в розділі «Про вибори. Епістократія й меритократія» бич Лібералізму – домінування на виборах, так званої, «демократичної більшості», коли суспільство, включаючи його найосвіченішу частину, є заручниками голосування найменш освіченої частини – тому, що таких є просто арифметично більше. В результаті такого неякісного голосування до влади в країнах часто приходять популісти, нездала політика яких призводить до деградації економіки, а то й до репресій та війн, від чого страждають не лише інтелектуали, але й самі ідіоти, котрі таких політиків обрали. Чи це справедливо стосовно розумних громадян? – точно, ні. Чи справедливо стосовно дурних громадян? – можливо й так, але радше в контексті результату запущеного бумеранга. Лібералізм не допускає перегляд правил виборів зі певним зменшенням впливу на державні рішення «демократичної більшості», вважаючи навіть розмову на цю тему ксенофобською й не допустимою. Тоді, як Неореспубліканізм пропонує ввести в дію епістократичні правила, котрі передбачають, зі збереженням усіх Прав людини, зокрема, самоусунення (!) від голосування виборця позбавленого критичного мислення.
Інший – дуже актуальний приклад: на початку російсько-української війни до Верховної Ради внесли законопроект про, так звану, «економічну бронь», згідно якого військовозобов’язаний може легально отримати відстрочку від армії, якщо щомісяця вноситиме в бюджет по 20 тис грн (Неореспубліканізм пропонує «від 50 тис грн»). Чи потрібні ці гроші нашій армії? – безумовно потрібні. Чи мотивувала б значно більша зарплата новобранців долучатися б до війська – однозначно так. Чи відчували б себе реалізованими громадянами люди, що таким чином би долучалися до Спільної Справи? – так, відчували б. Чи слушно, аби люди, що спроможні фінансувати армію – фінансували б її, талановиті інженери конструювали б дрони та іншу зброю, кваліфіковані лікарі рятували б життя солдат, а люди, що все це робити не спроможні – займалися б іншою потрібною для спільного блага діяльністю, в т.ч., воювали б? – так, в контексті спільної справи – Республіки – це слушно, раціонально, а тому справедливо.
Натомість, що ж відбулося? У ліберальній (ми б сформулювали «комуністично–ліберальній») ВР законопроект про «економічну бронь» відхилили, посилаючись на його неполіткоректність – на дискримінаційний характер стосовно бідних верств населення. В результаті, в армії грошей нема, на фронті гине більше солдат через відсутність тих же дорогих РЕБів, лави ухилянтів поповнюються потрібними для спільного блага але відстороненого від нього людьми, які ще й чуються нереалізованими в тяжкі для держави часи, яких вона виштовхнула в нелегальне поле. І тепер, замість законодавчо затвердженого республіканського фінансування великої вмотивованої армії, у найкращому разі відбувається насильне стягнення грошей з бізнесменів-ухилянтів у вигляді штрафів. А найсумніше, що держава й штрафів таких не стягує, натомість гроші у вигляді незаконних хабарів вимагаються прикордонниками від утікачів або корупціонерами в ТЦК, які усвідомлено полюють на таких ухилянтів.
До речі, в Наполеонівській армії була узаконена «економічна бронь» й це було однією з причин потужної Республікансьої воєнної машини і її перемог над усіма європейськими імперіями – врешті решт, французи аж до Москви дійшли й, головне, спалили її)!.. В українській мілітарній республіці - Війську Запорізькому - функціонувала подібна модель, коли кілька домогосподарств економічно утримувала одного козака, якого з поміж себе вибирали для воєнних справ.
Ми проводили опитування серед нинішніх українських бізнесменів на тему чи готові вони до суттєвих (!) фінансових видатків для особистого утримання окремих військових й армії загалом – більшість підприємців погоджувалися. Ми не ідеалізуємо бізнесменів й далекі від ілюзії, що всі вони б кинулися добровільно поповнювати армійський бюджет. Але, по-перше, під час війни це можна робити законно примусово, а, по-друге, ми знаємо, що більшість з них усвідомлено б обрали, може дорожчий, але легальний і раціональний варіант фінансування армії й громадянської самореалізації, що узгоджується з республіканським баченням Спільного Блага й справедливості.
В Україні немає проблем з новобранцями – лише до 15% від загальної кількості військовозобов’язаних на цей момент призвані до ЗСУ. Натомість, в країні є проблема з фінансуванням армії. Повторюємо, можна було б за рахунок багатшої частини населення суттєво підняти зарплати солдатам, мотивуючи їх мобілізуватися (врешті решт, фінансова модель добре працює у нашого ворога). Але в угоду ліберальній, в даному випадку, радше, соціалістичній, так званій, «соціальній справедливості» нема ні вмотивованих новобранців, ні грошей. В результаті, країна стоїть перед ризиком програшу у війні й гибелі республіки.
І взагалі, яка це «соціальна справедливість», якщо завдяки їй на фронті гине більше солдат?
Ми трактуємо поняття «соціальну справедливість», як невірно визначений термінологічний спадок після епох феодалізму й соціалізму. Вперше цей термін зустрічається у XVIII ст. в статтях журналів, що видавалися в дусі Просвітництва: в них «соціальна справедливість» позначається як обов'язок монарха стосовно своїх богом даних підданих. Соціалізм виправдовував «соціальною справедливістю» експроціацію майна в аристократії та буржуазії. Лібералізм стосовно буржуазії користується тією ж термінологією при перерозподілі матеріальних благ у вигляді податків. Це відбувається, вочевидь, з ігноруванням думки самих підприємців та бізнесменів (що само по собі вже несправедливо), котрі такі дії Держави не розглядають як реалізацію принципу справедливості, що часто спонукає їх до уникнення сплати надмірних податків і, як наслідок, до збіднення незаможних громадян й тієї самої Держави загалом.
Для докорінної зміни ставлення громадян до розуміння Спільного Блага, і також донорів та реціпієнтів до схеми перерозподілу прибутків через ту ж систему оподаткування, Неореспубліканізм вживає термін «Соціальна Солідарність»: якщо для «соціальної справедливості» Держава соціалістично відбирає в підприємців прибутки, то при республіканській «Соціальній Солідарності» підприємець сам усвідомлено допомагає й фінансує Республіку. При цьому він й отримує від Республіки блага – як то електрика, транспорт, ресурси й т.п. – без чого будь-який бізнес не може існувати. Всі не можуть бути бізнесменами – а хто ж за станками чи на рецепції працюватиме? В соціумі, як і в природі все збалансовано – і все знаходиться в гармонії, всі разом створюють Спільне Благо.
Продовжуючи тему реалізації принципу справедливості, розглянемо детальніше явище «ухилянства» під час війни.
В Україні приблизно 11 мільйонів військовозобов’язаних. З них в системі Резерв+ зареєструвалося 5 млн громадян. З них більше 500 тис мають броні, також багато хлопців до 25 років й 1,5 мільйонів інвалідів, що не підлягають мобілізації, також багато чоловіків 50-60 років, на яких є директива не мобілізувати без персонального запиту МО. Тобто, добра 2/3, так би мовити, «зразково» військовозобов’язаних українців офіційно є ухилянтами. Більшість з цих людей є різного роду, в т.ч., типовими «ліберальними» егоїстами, - персонажами без цінностей.
Війна стосується всіх. Переважна більшість українців є категорично проти російської окупації й розуміє екстремальність ситуації, в якій опинилися всі. Держава могла б і повинна організувати всіх громадян у різний спосіб протидіяти агресору, і якщо треба, проявляти при цьому примус. Не всі потрібні у війську, але в армії ніколи не буває забагато грошей чи зброї. Якщо громадянин не може платити «економічну бронь», то може долучатися до спільної справи своїми трудовими ресурсами, споруджуючи фортифікації чи за невелику зарплату працюючи на оборонному заводі тощо. Спираючись на прийняті суспільством республіканські цінності саме явище «ухилянство від спільної справи» можна організаційно нівелювати. Організувати системно й тотально - щоб участь у війні не була відповідальністю найчесніших чи лотереєю для «невдах», а була нормативно затвердженою справою всіх без винятку громадян. Натомість, в ліберальному егоїстичному суспільстві влада по факту сплодила широчезну верству ухилянтів, просто призначає їм дрібні штрафи, які не стягує. І все.
Чи справедливо, що меншість громадян бере на себе відповідальність за спільну справу і йде воювати чи принаймні, готова це робити, реєструючись в Резерв+, тоді як більшість громадян є ні-за-що-не-відповідаючими ухилянтами? Чи справедливо, що одні громадяни, захищаючи спільну справу, вмирають на фронті, а інші в цей час засідають в ресторанах й вважають перших «невдахами»? Чи справедливо, що обидві частини громадян мають одинакові громадянські права, включаючи обрання влади, мають співмірні доходи, користуються однаковими державними послугами чи послугами організовані республікою-державою тощо? Чи справедливо, що одні жертвують, інші просто користуються цими жертвами, а держава ніяк не урівноважує цей моральний дисбаланс хоча б на матеріальному чи трудовому рівні, оскільки рівень етичний надто суб’єктивний для оцінювання. (Даруйте, може, за надмірну емоційність даної статті, але це досить органічний фон в темі «Про справедливість»).
І «вишенька на торті»: чи справедливо, що ліберальна Європа без розбору надає статус «біженців» українським військовозобов’язаним чоловікам, багато з яких, відверто порушили закон, нелегально перетнувши кордон, втекли з воюючої країни? Європа в такій виразній несправедливості перевершує Україну, бо це не проблема України – це світоглядна проблема сучасної західної демократії. Європа повчає нас цінностям, але сама не хоче їх захищати (ми писали в розділі «Про державу» про опитування громадян старого континенту «Чи готові ви захищати зі зброєю в руках свою країну проти зовнішнього агресора?» з симптоматичними результати: в середньому 20% західних європейців готові воювати за свій дім та свої цінності).
Ми в цій статті не підкреслюємо, що на різних рівнях влада зацікавлена в статус-кво в ситуації з ухилянтами, бо українське начальство банально на цьому заробляє, а Європа має дешеву робочу силу - тобто, теж заробляє. Ми наголошуємо, що будь-яка ліберальна влада при ліберальних законах консервує таку несправедливість, бо вона влаштовує домінуючу «демократичну більшість» (тепер можна додати «ухилянтську демократичну більшість»), яка за таку владу на наступних виборах проголосує.
Нагадуємо, що Справедливість є принципом адекватності суспільних зусиль, спрямованих на злагоду, а також на відновлення рівноваги, порушеної внаслідок діяльності та бездіяльності членів суспільства чи суспільної інституції. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади.
Але виходить, що принаймні у вищенаведених ситуаціях ліберальна влада запрограмована на неадекватні в контексті справедливості дії, прикривається формальною республікою, але не відповідає її етичній суті. Лібералізм сприяє відчуженню людей від республіки, програмує дисгармонію й поляризацію в суспільстві, яке приречене не на злагоду та розвиток, а на вічне внутрішнє невдоволення й протистояння, відсутність мотивації й розчарування в найбільш відповідальної та пасіонарної частини громадян.
Неореспубліканізм для подолання такої укоріненої системної несправедливості, запрограмовано деструктивної політики влади, пропонує здійснити наступні кроки:
- Реалізація концепції «Нових еліт / «глибинної держави» (див. однойменний розділ цієї Публікації), згідно якої державна еліта для послідовного дотримання стратегії розвитку держави, повинна бути поза владою, але може впливати на владу, утримуючи її від деструктивних рішень.
- Удосконалення виборчої системи згідно концепцій Епістократія й Меритократія (див. розділ 9 цієї праці), за якої нівелюється домінування «демократичної більшості» на виборах й до влади потрапляють моральні й компетентні управлінці.
- На державному й суспільному рівнях прийняття й дотримання етики Консеквенціалізму (див. наступні розділи Публікації) - етичної теорії, в якій критерієм моральності є наслідки (consequent) поведінки влади й громадян.
Задач по докорінній зміні системи є значно більше, але тут наведені лише перші стратегічні кроки, що стосуються даної теми.
Розділ 10
ЕТИКА КОНСЕКВЕНЦІАЛІЗМУ
Нагадуємо, політична позиція Неореспубліканізму (НР) – це Інтеграційний центризм (ІЦ), що є стратегією спрямованою на побудову суспільного консенсусу навколо прагматичної програми. ІЦ - це синтез "лівих" і "правих" підходів у вирішенні політичних, соціальних й економічних завдань. На відміну від сучасних центристів в політиці, що не виходять за межі поміркованості, ІЦ може користуватися радикальними методами. Тобто, інтеграційні центристи не перебувають у середині, як класичні центристи, а, за потреби, користуються методами всіх політичних спектрів, досягаючи цілей не через догми й абстрактні міркування, а через практичні дії та конкретні результати.
Отже, згідно Неореспубліканізму з його радикальним центризмом мірилом ефективності, «правильності» дій є їх результат, наслідки. В цьому НР послідовно й концептуально дотримується етики Консеквенціалізму.
Консеквенціалізм (від консеквент, лат. consequens - «наслідок, висновок, результат») - група моральних теорій, де критерієм етичної оцінки є результат (консеквент) поведінки. Таким чином, з точки зору консеквенціалістів, морально правильною є така дія чи бездіяльність, що дає оптимальні результати або наслідки (включно з тими наслідками, які виникли під час досягнення цих результатів). Це означає прорахування всіх можливих варіантів, і вибір одного, який дасть цей оптимальний результат.
Консеквенціалізму опонує деонтологія й «етика чеснот». Відмінність консеквенціалізму від деонтології полягає в тому, що в остання дає оцінку правильності або неправильності поведінки залежно від дотримання моральних принципів, тобто від мотивації самої поведінки, а не від її результатів. Етика доброчесності, визначаючи моральність вчинку, фокусується на моральних якостях суб'єкта більше, ніж на наслідках його дії чи бездіяльності.
Усі праві чи ліві «класові» ідеології - як от монархізм, націоналізм, соціалізм, консерватизм, лібералізм, лібертаріанство тощо – дотримуються деонтологічної етики, бо проголошують захист за будь-яку ціну певних пріоритетних цінностей, устоїв й окремих класів: захист релігії, нації, традицій, крупного бізнесу, пролетаріат та інших «знедолених» і т.д. Через це в державному управлінні продукується багато правил й обмежень не практичного, а догматичного характеру.
Натомість, етика Консеквенціалізму, яку сповідує загальносуспільний центристський Неореспубліканізм, орієнтована на результат для всіх і кожного в суспільстві: правильність чи помилковість вчинку залежить виключно від того, наскільки він сприяє створенню позитивних станів в країні. На відміну від деонтології, консеквенціаліст не питає «Яке правило я маю виконувати?» чи «Як правильно мені чинити?» - він питає «Які будуть наслідки?».
Ключові тези Консеквенціалізму (К.):
Утилітаризм. Найпоширеніша форма: правильною є дія, що приносить «найбільше щастя найбільшій кількості людей».
Фокус на наслідках: Моральна цінність дії визначається на основі очікуваного результату, який підкріпляється ex post - після його оцінки. Для консеквенціаліста головне не "що зроблено", а "що з цього вийде".
Максимізація: Більшість форм вимагають вибору тієї дії, яка принесе найбільшу кількість користі.
Гнучкість: Оскільки правил «не вбий» чи «не бреши» немає у формі абсолютних заборон, у певних (екстремальних) ситуаціях ці дії можуть бути виправдані, якщо вони рятують багато життів.
Особиста мотивація: К. стверджує, що всі люди рівні й благо кожної людини має однакову цінність, але концептуально, що державне сприяння надається особистостям, діяльність яких дає більше користі суспільству, адже така політика в підсумку має кращий індивідуальний й загальний результат.
Етичний альтруїзм. К. не заперечує, але не абсолютизує ліберальний Етичний егоїзм, який пропагує, що Людина повинна діяти так, щоб орієнтуватися на власне благо. З одного боку, така дія мотивує до розвитку особистості, яка в свою чергу, тягне за собою суспільство. Але з іншого боку, така дія загрожує негативними наслідками, наприклад, «Дикого капіталізму» чи байдужістю до Спільного Блага, а то й відчудження від нього, що, в результаті, призводить до деградації як загальної, так і особистісної – тобто, до негативних наслідків. Згідно К., правильна дія — це та, що приносить більше блага собі та іншим (часом, навіть ціною власних інтересів – напр., під час війни).
Вирішення конфліктів. Коли стикаються два обов'язки (наприклад, не брехати і врятувати друга), К. дає чіткий вихід: обери те, що принесе менше шкоди.
Стратегічність. На відміну від короткострокових, а значить, позірних результатів ліберальної «real politic», республіканський К. забезпечує наслідки стратегічного характеру. Виграний бій, що веде до програної війни, не є хорошим результатом. Результат вважається хорошим лише тоді, коли має довгострокові наслідки.
В цьому контексті слід зауважити, що часто неможливо передбачити далекі наслідки навіть невеликих дій, і теорія хаосу не дає оцінити етичність будь-якої дії зі стовідсотковою впевненістю. У зв'язку з цим, моральна відповідальність на «неправильний» вчинок може бути покладена лише на дії з передбачуваними наслідками.
Особиста відповідальність. К. заперечує перекладання відповідальності за власну діяльність чи бездіяльність на «владу, олігархів, Трампа, москалів» й т.д. Кожна людина відповідає за себе – за власні дії – ефект від яких є мірилом результативності.
Анти-популізм. К. ставить перепони для популістів, оскільки ті не можуть спрогнозувати наслідки своїх дій або неправильно їх прогнозують. К. легко проявляє некомпетентність політики популістів.
Сумісність з наукою, цінність кваліфікації. Будь-яке прогнозування наслідків ваших дій потребує наявність компетенції власної й приваблення експертів. На відміну від спеціалістів «класових урядів» (тих же соціалістів) урядування консеквенціалістів не може не бути безперервно кваліфікованим.
Моральна чіткість. Чи етично пожертвувати однією людиною, щоб врятувати п'ятьох? К. каже «так» (якщо мова не йде про ключову для суспільства людину).
Наведемо приклади ефективності дотримування етики Консеквенціалізму:
Евтаназія. Евтаназія — це практика припинення життя людини з метою позбавлення її нестерпних страждань від невиліковної хвороби, здійснена на прохання пацієнта і в безболісній формі. Ще є вид асистованої евтаназії, коли лікар виписує смертельні ліки, але пацієнт сам їх приймає. В Україні евтаназія та асистоване самогубство заборонені законом, що розглядає це як навмисне прискорення смерті. Вочевидь, така жорстока по відношенню до страждаючих хворих практика є інерційним наслідком консервативного суспільства, де вищою цінністю є не Людина – її щастя, добробут, фізичний комфорт – а бог з його традиційним правом розпоряджатися життям людини (бог дав, бог – взяв).
З точки зору Консеквенціалізму, евтаназія – це не лише питання моралі, тобто милосердя, позбавлення фізичних й психічних мук хворого та його близьких, права на гідне життя та смерть, свободи вибору, - а й питання раціо: зменшення фінансового тягара для хворого, його родичів, системи охорони здоров’я, держави загалом. Розумніше ці гроші потратити на пацієнта з шансами на оздоровлення. Власне, це і є морально.
«Економічна бронь» під час війни. Ми вже розглядали цю проблему в попередньому розділі. Коротко повторимо суть: йдеться не лише про механізм відстрочки від мобілізації для військовозобов'язаних працівників, які працюють на критично важливих підприємствах. Йдеться також про можливість військовозобов’язаним громадянам легально отримати відстрочку, щомісяця вносячи в бюджет оборони від 50 тис грн. Соціалістична й Ліберальна деонтологічна етика розцінює таке правило, як неполіткоректне й дискримінаційне стосовно бідних верств населення - й тому у воюючій Україні відповідний закон досі не прийнятий. В результаті, ми маємо армію з солдатськими та сержантськими зарплатами в 20 тис грн, від якої масово ухиляються військовозобов’язані не лише тому, що бояться загинути, а й тому, що нема фінансової мотивації (до речі, в армії нашого ворога питання фінансової мотивації вирішена – й у них нема проблем з новобранцями).
Консеквенціалізм трактує цю проблему наступним чином: чи потрібні гроші нашій армії? – безумовно потрібні. Чи мотивувала б значно більша зарплата новобранців долучатися б до війська – однозначно так. Чи можна називати відповідальними громадянами людей, що фінансуючи армію, активно б долучалися до Спільної Справи? – так, це теж відповідальність й долученість. Чи сприяло б це консолідації й реальної роботи суспільства в реалізації спільної мети - перемоги? – так. Чи слушно, що талановиті інженери конструюють дрони, кваліфіковані лікарі рятують життя солдат, а люди, що спроможні фінансувати армію – фінансують її? – так, в контексті спільної справи – Республіки – це слушно, раціонально, а тому морально.
Нагадуємо, в Наполеонівській армії була узаконена «економічна бронь» й це було однією з причин потужної Республіканської воєнної машини та її перемог над усіма європейськими імперіями – врешті решт, французи аж до Москви дійшли і, що наймиліше, спалили її!).. В українській мілітарній республіці - Війську Запорізькому - функціонувала подібна модель, коли кілька домогосподарств економічно утримували одного козака, якого з поміж себе вибирали для воєнних справ.
Трамп і НАТО. Європейські та американські ліберальні уряди та медіа пристрасно критикують нинішню адміністрацію президента США в гаслах й діях, що розвалюють Північноатлантичний військовий альянс.
Консеквенціалізм трактує це інакше: безвідповідальна інфантильна оборонна політика ЄС призвела до слабкості Європи – до її беззахисності перед зовнішніми загрозами, до її неспроможності допомагати своєму ціннісному й природному союзнику Україні у війні з РФ. Що ж зробив Трамп?
Зростання оборонних витрат: Під тиском Трампа європейські країни суттєво збільшили свої військові бюджети. Трамп наполіг на цільовому показнику у 5% ВВП для всіх членів Альянсу, що він небезпідставно називає "великою перемогою" для колективної безпеки.
Стимул до європейської автономії: Погрози США спонукають ЄС активніше розвивати власну оборонну опору, що робить Європу менш залежною від американських ресурсів у довгостроковій перспективі, робить Європу самодостатньою.
Арктична стратегія: Трамп акцентує увагу на стратегічній важливості Арктики для протидії Росії та Китаю, що змушує Альянс переглянути свої пріоритети в цьому регіоні.
Припинення фінансування росії. Трамп домігся від європейців, включаючи словаків та угорців, в короткостроковій перспективі нарешті остаточно відмовитися від імпорту російських енергоресурсів, що фінансує воєнну машину агресора.
Російсько-українська війна: Трамп домігся від Європи взяти на себе, зокрема, фінансову відповідальність за допомогу Україні в захисті проти агресора. Аргументи Трампа логічні: Америка далеко, в США є свої пріоритетні задачі зі сфери оборони, виконання яких теж сприяє захисту демократичного світу (протистояння Китаю, Ірану, Хамасу, Венесуелі, Північній Кореї). Наша війна – це європейська проблема. Американці помагатимуть, але саме європейці мають взяти основний тягар за несення моральних й матеріальних видатків за нашу війну. Врешті решт, короткозора блюзнірська політика європейців теж призвела до неї.
Теж важливим є те, що європейці не зацікавлені в завершенні теперішньої війни, адже агресору для утримання влади завжди потрібні зовнішні загрози – росія поверне свій погляд на інші цілі, включаючи Європу. Тож, постійні видатки на допомогу Україні є хоч якоюсь причиною швидше завершити нашу війну, при цьому залишивши українське військо достатньо сильним, щоб захищати Європу в подальшому.
Словом, принаймні політика Трампа щодо НАТО з точки зору консеквенціалістів є правильною. Причому, з точки зору американських, українських та європейських консеквенціалістів – тобто, універсально правильною.
Взагалі, консеквенціалізм є універсальною етикою, адже її можна застосовувати будь-де, будь з ким й в будь-яких ситуаціях. Універсальність К. полягає й у відносній простоті вимірювання його ефективності – зокрема, в суспільному масштабі завдяки очевидним економічним показникам: збільшення ВВП, купівельної спроможності громадян, збільшення середнього класу (зменшення економічної стратифікації суспільства) й т.п.
К. є універсальною етикою й для значно складніших в сенсі вимірювання її ефективності в міжнародних стосунках й у вирішенні питань державної безпеки, що є темою наступного розділу «Міжнародні стосунки. Республіканський Інтернаціоналізм, Ідеалізм, Експансіонізм».
Універсальність Консеквенціалізму можна й треба застосовувати в більш філософських, з першого погляду, абстрактних, але дуже прагматичних максимально широких суспільних масштабах, зокрема, де К. разом з етикою чеснот класифікується під ширшим поняттям «телеологічна етика» (грецькою: telos, «мета, завдання» та logos, «наука»). Телеологічна етика стверджує, що моральна цінність будь-якого діяння полягає в його схильності створювати речі, що мають внутрішню цінність, що означає, що діяння є правильним тоді і тільки тоді, коли воно, або правило, під яке воно підпадає, створює, ймовірно створить або має на меті створити більший баланс добра над злом, ніж будь-яке альтернативне діяння. При чому, методи досягання такого балансу є спірними, особливо, з кута зору деонтології. Ця концепція ілюструється відомим афоризмом «мета виправдовує засоби», який по-різному приписують Макіавеллі чи Овідію: якщо мета є достатньо моральною й важливою, то будь-який метод її досягнення є прийнятним.
Цю тему ми детальніше розглянемо в подальшому розділі «Республіканський Конструктивізм». Але зараз не можемо втриматися від практичного порівняння ліберальної й республіканської етики.
Перед теперішньою російсько-українською війною західні уряди демонстративно евакуювали всіх працівників своїх дипломатичних й економічних установ з Києва, залишивши українців сам на сам з агресором. Як інакше ніж не заохочення до безкарності мав сприйняти таку поведінку Західних лібералів російський диктатор? Що б трапилось, якби американці-європейці лишилися б у Києві – невже Путін їх би всіх повбивав? – сумніваємось. Але стало безсумнівним, що таке позірне дбання про правила безпеки й Права Людини призвело до смертей сотень тисяч теж людей - українців, десятків тисяч іноземних добровольців - планомірне руйнування демократичної країни, величезних економічних втрат тих же західних демократій, поширення агресії в масштабах світу. Натомість, в подібній ситуації російського вторгнення в Грузію в серпні 2008 року республіканський президент Буш-молодший не просто не евакуював своє посольство з Тбілісі, а й послав в грузинську столицю додатковий американський військовий підрозділ, що тоді по суті зупинило війну.
Який толк в полум’яних ліберальних антидиктаторських правилах та гаслах американських демократів (на кшталт “No War” чи “Stand with Ukriane”), якщо під час й, можна сказати, внаслідок їхнього правління розпочалася найбільша після ІІ Світової Війни збройна кровопролитна довготривала агресія проти демократичної країни в центрі Європи, одночасно з оформленням й значним посиленням сучасної світової «Вісі Зла», яка, по суті, цю агресію спільно здійснює? Натомість, тактика теперішньої республіканської адміністрації США з її неоднозначною «продиктаторською» антидемократичною риторикою, на ділі в дуже короткий термін демонструє суттєве послаблення цієї Вісі Зла (Сирія, Венесуела, Іран), на чолі з її головним актором – рф, й одночасне суттєве посилення Європи – найближчого природного союзника України.
Ось так ліберальна Деонтологія зосереджується на правилах й правильних гаслах, тоді як республіканський Консеквенціалізм зосереджуються на діях й результатах.
Резюме: є раціональним й моральним робити світ кращим місцем через конкретні дії й результати. Ми повинні дотримуватися етики, яка зазвичай приводять до найкращих наслідків для якомога більшої кількості людей. Це і є республіканський Консеквенціалізм.
Розділ 11
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ КОНСТРУКТИВІЗМ
Конструктивізм (К.) – це політична філософія, в якій пізнання і практика сприймається як активна побудова суб'єктом моделі суспільства, а не як просте його відображення. Прихильники Конструктивізму вважають, що не існує ніякої іншої реальності, крім тієї, що створюється громадянином. Більше того, не існує однакової для всіх об'єктивної і незалежної від людей реальності. Так само як не існує незалежної від людей, однакової для всіх об'єктивної істини. Згідно з конструктивістами, принципова відмінність громадянина від обивателів у тому, що він не споглядальний, і навіть не просто активний чи діяльний, а саме конструктивний, творчий і постійно створюючий себе й соціальну реальність суб’єкт.
Ми не відкриваємо світ, ми його будуємо. Знання – не є пасивним: ми не «наповнюємося» інформацією, як глечик водою. Наш мозок активно інтерпретує сигнали, поєднуючи їх із тим, що ми вже знаємо. Реальність суб’єктивна: оскільки кожен із нас має унікальний досвід, «істина» стає відносною. Й знання вважається «істинним» не тоді, коли воно точно копіює реальність (що неможливо перевірити) чи відповідає догмам, а тоді, коли воно працює.
В цьому сенсі Неореспубліканізм не є ідеологією в класичному розумінні, оскільки ідеологія – це впорядкована система ідей, поглядів, цінностей та переконань. Бо звідки взятися впорядкованості, якщо знання, концепції, світ, середовище навколо, люди – все плинне. В цьому сенсі, Неореспубліканізм – радше, адженда – порядок денний, котрий постійно адаптується до змін. Але, тим не менше, саме розуміння цієї плинності, визнання її закономірністю й готовність до такої реальності – робить Неореспубліканізм модерн-ідеологією. Тут Неореспубліканізм розвиває концепцію Потокової (або «плинної», від Liquid democracy) демократії (більше в окремому відповідному розділі).
Неореспубліканізму природно сповідує Конструктивізм знаходячись в центрі політичного спектру. Республіканський інтеграційний центризм перебуває завжди в адаптивному розвитку разом з суспільством – різними його представниками. Інтеграція неможлива без конструктивізму.
В політиці Республіканський конструктивізм зміщує акцент із твердих чинників (зброя, ресурси, гроші) на «невидимі», але потужніші сили: ідеї, ідентичність та соціальні норми.
ОСНОВНІ СТОВПИ КОНСТРУКТИВІСТСЬКОЇ ТЕОРІЇ
o Ідентичність: Поведінка Держави залежить від того, ким вона себе вважає: наприклад, колоніальною «губернією», ліберальною «захисницею прав людини та демократії», чи республіканською «успішною країною відповідальних громадян». Аналогічно й стосовно громадян – ким вони себе вважають: обивателями, титульною нацією чи політичною нацією. Ідентичність визначає інтереси, а не навпаки.
o Соціальні норми: Це правила гри, які ми вважаємо «нормальними». Наприклад, вчора корупція вважалася традиційним «соціальним мастилом», а сьогодні – ганебним явищем й концептуальним злочином. Сьогодні нормально, що ухилянт й доброволець мають одинакові громадянські права, а завтра – ні.
o Інтерсуб'єктивність: Це спільне розуміння реальності. Свобода – це не природна, а соціальна цінність, й забезпечується вона Республікою-Державою. Звідси й долученість й відповідальність громадян перед Республікою. Або: всі громадяни рівні перед законом, але усі вони різні за природою, здібностями, розумом – звідси й долучення до «спільної справи» може бути різним – не колективно-урівняльно-комуністичним, а індивідуалістично-диференційовано-республіканським.
o Взаємне конструювання: Громадяни організовують владу («Влада» - не республіканський термін, наш термін – комунальне, державне та іншого рівня «Управління»), а влада-управління організовує громадян. Це постійний процес взаємодії, що забезпечує легітимізацію державного управління й Держави, як такої.
НАРОДЖЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Україна останніх десятиліть — це ідеальний майданчик для конструктивіста. Ми буквально бачимо, як старі радянські «конструкції» руйнуються і будуються нові. Відбувається зміна ідентичності – від декомунізації / дерусифікації до українізації / європеїзації: це не просто знесення пам'ятників й перейменовування вулиць - це свідома спроба Республіки змінити «ментальну карту» громадян. Замість радянських утопічних міфів про всезагальний добробут, створено наратив про Україну як частину європейського опору тоталітарним режимам. Це змінило сприйняття українцями свого місця в історії й переконструювало ідентичність громадянина з «людини радянської» на «українця європейського».
Але ще більшого розвитку Україна вже досягла в справі становлення Громадянського Суспільства (ГС), яке в контексті Конструктивізму розглядається не як фіксований набір інституцій (ГО чи партій), а як соціальний конструкт, що постійно відтворюється через спільні смисли, норми та ідентичності. У нас «громадянин – це той, хто бере відповідальність», а Громадянське суспільство виступає, як «Нормативний підприємець» або як «лабораторія ідентичностей», що є ключовими поняттями для К.: громадські активісти та ГО не просто просять гроші в держави — вони самі впроваджують нові ефективні норми.
Якщо Авторитаризм бачить у Громадянському суспільстві «ворога держави», а Лібералізм – їй «противагу», то Республіканський конструктивізм бачить у ньому процес взаємотворення, де суспільство, Республіка й Держава через синергію постійно змінюють і визначають одне одного. З точки зору Конструктивізму, ГС — це архітектор соціального світу. Воно не просто реагує на політику, воно створює інтелектуальний та моральний фундамент, на якому ця політика взагалі стає можливою.
В Україні Держава перестала бути єдиним джерелом ідентичності. Громадянське суспільство «знизу» сконструювало образ України як спільноти солідарності, що пізніше було підхоплено державною пропагандою та освітою. Таким чином, Україна почала нагадувати Республіку, де є примат Громадянського суспільства над Державою. Й задача Неореспубліканізму зробити перехід Держави до Республіки виправданим та об’єктивним.
НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМ (НР) Й КОНСТРУКТИВІЗМ (К)
Неореспубліканізм у поєднанні з конструктивістським підходом пропонує не просто «косметичний ремонт» демократії, а повне переосмислення того, як громадяни, взаємодіючи з управлінням (владою), створюють стійку системи свободи. Якщо Неореспубліканізм пропонує нам «ідеал», то Конструктивізм його «будує».
Центральна ідея Неореспубліканізму – «свобода від домінування»: ви вільні не тоді, коли вас фактично ніхто не чіпає, а тоді, коли ніхто не має права і можливості втрутитися у ваше життя на свій розсуд. На відміну від класичного Лібералізму, де свобода вважається «до-соціальною» або «вродженою», конструктивістський Неореспубліканізм каже: свобода — це соціально сконструйований статус. Свобода — це не те, що ми маємо, а те, що ми постійно «робимо» разом. Вона залежить від якості наших дискусій, міцності наших спільних переконань та нашої здатності бачити й обмежувати нові форми домінування.
Для конструювання свободи НР користується інструментами дискурсу та мови: політичні терміни («справедливість», «свобода», «тиранія») не просто описують світ, вони його формують. Для підтримки свободи ми повинні постійно слідкувати за нашим політичним словником: якщо ми починаємо називати олігархічний вплив «інвестиціями», а корупцію «лобізмом», ми конструюємо реальність, де панування стає легітимним.
НР конструює ідентичність «Громадянина». Якщо Авторитаризм сприймає людину, як безправний гвинтик, для Лібералізму людина – це «атом» з набором готових прав, то НР у парі з К стверджує: громадянин і його свобода — це результат тривалої соціальної співтворчості. К стверджує, що самоусвідомлення та інтереси не є заданими — вони формуються в процесі громадянської взаємодії й політичної соціалізації: через участь у дебатах, місцевому самоврядуванні та протестах індивід конструює свою ідентичність як співвласника держави, а не просто споживача державних послуг. Формується образ «активного громадянина», для якого участь у житті громади є не обов'язком, а способом захисту власної свободи.
НР конструює інститути, що є не просто застиглі будівлі й бюрократія, а динамічний простір по мінімалізації свавілля влади: суди, конституції, виборчі системи мають одну мету - не дати виникнути новим формам домінування. Республіка — це постійний процес «ремонту» соціальної архітектури. Якщо якийсь усталений інститут не працює – НР з допомогою ГС конструює новий (в кінці розділу ми наведемо успішний приклад такого «ремонту» із сучасної політичної історії).
Сучасні інститути існують в парадигмі «Демократії згоди» - тобто, суспільство (точніше, так звана, «демократична більшість») через процедуру виборів дає згоду владі формувати всю політику держави протягом 4-5 років. Саме така каденційна недоторканість робить за покликанням демократичне державне «управління» на не зовсім демократичну «владу». Конструктивістський метод передбачає, що правильне рішення та легітимність не існують стало і заздалегідь — вони не є цілковитою прерогативою влади, а створюються в процесі діалогу всіх суб’єктів політки, яким насамперед є громадянське суспільство. Тому НР пропонує впровадити систему «Демократії оспорювання».
Це означає, що громадяни повинні мати легальні та зручні інструменти, щоб поставити під сумнів будь-яке рішення держ-управління не раз на 4 роки на виборах, а в режимі реального часу. Це можна робити через інструменти Громадянських трибуналів, омбудсменів з розширеними повноваженнями та цифрові платформи для петицій, які зобов'язують управління-владу до публічних дебатів. Влада має не просто «чути» народ, а бути сконструйованою так, щоб вона була зобов'язана давати обґрунтовані відповіді на заперечення.
Неореспубліканці вважають, що домінування виникає там, де рішення приймаються вузьким колом еліт. Певні сфери життя занадто важливі, щоб залишати їх на поталу виборчим циклам та популізму. Необхідна передача деяких повноважень (наприклад, грошово-кредитної політики, призначення суддів або виборчих стандартів) незалежним комісіям, які захищені від прямого політичного тиску. Це забезпечить неможливість домінування однієї політичної групи над іншими через державний апарат.
Республіканський конструктивізм підказує: щоб люди почувалися громадянами, їх треба «включити» у процес створення смислів – зокрема, через впровадження деліберативних міні-публіків, таких як Громадянські асамблеї, що сформовані за принципом жеребкування цілковито випадкового або меритократичного (жеребкування серед наперед відібраних лідерів народної популярності (цей принцип описаний у нас в розділі «Система виборів. Епістократія й Меритократія»)). Такий інститут «конструює» простір для раціональної дискусії, де емоції, маніпуляції медіа чи залежність від спонсорів мають менше впливу, ніж у традиційному парламенті. На таких асамблеях відібрані громадяни вивчають складну проблему (наприклад, відкликання політиків, призовний вік чи, навіть, податкову реформу по ФОПам), консультуються з експертами та виробляють рекомендації. Це «конструює» нову політичну громадянську ідентичність.
В режимі Деліберативної демократії можуть жити не лише прості громадяни, а й, в першу чергу, політики. Якщо реалісти кажуть, що політики й партії між собою воюють, бо вони проплачені й егоїстичні за природою, то республіканські конструктивісти заперечують: «Політики воюють, тому що вони так звикли думати одне про одного». Взаємопоборення — це те, що з політики роблять сучасні партії.
На відміну від класичних теорій, які вважають, що за постійної наявності різних «істин», хаос у внутрішній та зовнішній політиці є неминучим злом, Конструктивізм стверджує:
o Політика не має заздалегідь заданої «прошивки».
o Якщо партії сприймають одна одну як ворогів, система буде конфліктною.
o Якщо вони вибудують ідентичність партнерів в Республіці – буде «спільна справа», й взаємопоборення нейтралізується.
Неореспубліканський інтеграційний центризм завжди відкритий до співпраці з політичними опонентами, що є однодумцями у забезпеченні республіканського «спільного блага».
Неореспубліканізм бачить загрозу свободі не лише в державі, а й у великих корпораціях, що можуть призводити до «приватної тиранії». В цій галузі конструктивістська реформа пропонує зміну правового статусу корпорацій, які розглядаються не як як суто «приватна власність», а конструюється в «квазі-публічні інститути». Це реалізовується через включення представників працівників та громад до рад директорів. Це перетворює корпоративне управління з диктатури власників на республіканську взаємодію.
Сьогоднішні алгоритми інтернету та концентрація капіталу створюють нові форми домінування, які не є «державним втручанням», але позбавляють нас реального вибору. Ми були свідками, як соціальні мережі – точніше їх власники - сприяли розколу Європи через Brexit чи приходу (спроб приходу) до влади в різних країнах ультраправих політиків (найгучніший випадок був в Румунії). Отже, має бути впроваджений громадянський аудит цифрових алгоритмів - зокрема, тих, що фільтрують новини. Алгоритми не є «нейтральними»; вони конструюють нашу реальність. Неореспубліканізм вимагає, щоб ці конструкції були підконтрольні суспільству, а не приватним ІТ-гігантам.
Неореспубліканізм пропонує перезібрати демократію так, щоб жоден «цифровий» чи «політичний» левіафан не міг діяти на власний розсуд, не звітуючи перед суспільством.
Вищеперелічені реформи спрямовані на те, щоб перетворити «пасивного виборця» на «активного захисника від домінування», створюючи республіканське соціальне середовище, де ніхто не може діяти як господар стосовно іншого.
На завершення - обіцяний приклад республіканської реформи демократичного інституту.
ІРЛАНДІЯ: ПРИКЛАД ЗАСТОСУВАННЯ НЕОРЕСПУБЛІКАНСЬКИХ ІДЕЙ ЧЕРЕЗ МЕТОД КОНСТРУКТИВІЗМУ
Ірландський досвід останнього десятиліття вважається «золотим стандартом» реалізації неореспубліканських ідей через конструктивістські методи. Головним інструментом стали Громадянські асамблеї (Citizens' Assemblies). З точки зору конструктивізму, ці реформи були не просто зміною законів, а процесом колективного переосмислення національної ідентичності.
Ось як це відбувалося:
Замість того, щоб вирішувати гострі питання (аборти, одностатеві шлюби, зміна клімату) у закритих кабінетах парламенту, держава створила «Лабораторію смислів» - конструктивістський майданчик для звичайних людей: за принципом жеребу й сортування, щоб репрезентувати все суспільство, було обрано 99 випадкових громадян, які збиралися для обговорення актуальних суспільних завдань. Люди отримали право оскаржити застарілі конституційні норми.
В Ірландії десятиліттями панувала моральна диктатура церкви – це також було причиною, чому політики не наважувалися міняти консервативні закони, боячись втратити підтримку електорату. Натомість, електорат сам їх поміняв. Реформи через Асамблеї допомогли реалізувати неореспубліканський ідеал свободи від подвійного домінування – влади й церкви – громадяни самі почали будувати новий наратив про те, що означає бути «сучасним ірландцем».
В результаті, відбулися референдуми 2015 року (шлюби) та 2018 року (аборти), які не були нав'язані політиками зверху й не були заблоковані священниками теж зверху. Вони стали результатом того, що самі громадяни «сконструювали» нову суспільну згоду. Політики лише юридично закріпили те, про що домовилися люди.
Традиційна політика — це боротьба «ми проти них». Ірландський метод замінив це на деліберацію (зважене обговорення – «разом задля спільного результату». Більше про деліберативну демократію в наступному розділі). Відбулася трансформація дискурсу: від конфлікту до консенсусу.
Учасники асамблей отримали доступ до незалежних експертів і мали час на дискусії. Це дозволило вийти за межі емоційних гасел. Громадяни побачили, що складні проблеми не мають простих рішень, і це змінило якість політичної культури в країні.
Відбулося подолання «демократичного дефіциту» - бич ліберальної демократії. Конструктивізм наголошує, що інститути мають бути «живими». Ірландія довела, що громадяни, якщо їм дати відповідні інструменти, здатні розбиратися в складних конституційних питаннях часом краще за професійних політиків. Легітимність реформ зросло в рази, коли люди побачили, що «такі ж, як вони», брали участь у їх розробці.
Цей кейс демонструє, як можна реформувати державу, не вдаючись до популізму чи авторитаризму. Ірландія фактично побудувала «республіку діалогу», де закони є результатом спільної творчості (Конструктивізм), а свобода захищена від свавілля як релігійних, так і політичних догм (Неореспубліканізм).
Ірландський приклад показує, що демократія — це не просто голосування, а постійний процес «конструювання» спільного блага через участь громадян у житті республіки.
Розділ 12
МІЖНАРОДНІ СТОСУНКИ: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ, ІДЕАЛІЗМ, ЕКСПАНСІОНІЗМ
Міжнародні стосунки на фоні нинішньої російсько-української війни – напевно, найважливіший напрямок політики, де принципи Неореспубліканізму (НР) мають вирішальне застосування. Дотримання канону «свободи, як не-домінування» - тобто, недопущення самої можливості домінування акторів на міжнародному рівні – по факту убезпечує країни від агресій ззовні. Тоді, як консервативна засада самоізоляції чи ліберальний принцип «свободи, як не-втручання», мотивує диктаторів до розв’язання війн.
Припускаємо, що Дональд Трамп не сильно лукавив, коли стверджував, що при його президентстві Путін не розпочав би війни в Україні. А якщо війна б почалася, то він – президент США – просто «розбомбив би Москву». Американські республіканці, не дивлячись на їх ідеологічну (в республіканському сенсі) неповноцінність, відносно послідовно протидіяли диктаторським режимам по всьому світу. Під час правління в США президента від республіканської партії, деспоти побоювалися починати загарбницькі війни. Тоді як американські демократи чи європейські ліберали віддавали перевагу з диктаторами домовлятися, що сприймалася деспотами як слабкість і підштовхувало їх до ще агресивнішої політики. В цьому сенсі дуже показовою була поведінка американських та європейських лібералів до й на початку російсько-української війни, коли західні уряди спішно евакуювали своїх громадян з наших міст, воліючи у себе вдома твердо «Стояти з Україною». Натомість, в подібній ситуації російського вторгнення в Грузію в серпні 2008 року республіканець президент Буш-молодший не просто не евакуював своє посольство з Тбілісі, а й послав в грузинську столицю додатковий американський військовий підрозділ, що тоді по суті зупинило війну.
Зазирнемо в новітню історію трішки глибше: хто призвів до Карибської кризи й хто убезпечив комуністичну Кубу? – ліберал (демократ) Кеннеді. При кому СРСР розпочав війну в Афганістані? – при лібералі Картері. При кому совіти втекли з Афганістану – при республіканці Рейгані. Хто взагалі розвалив СРСР? – той же Рейган. Хто подавив диктатури в Іраку й Афганістані – республіканці Буші. При кому Росія окупували Крим й Донбас? – при лібералі Обамі. При кому Росія здійснила інтервенцію до Сирії – при тому ж Обамі. При кому США ганебно втекли з Афганістану? – при демократі Байдені. При кому Росія розв’язала повномасштабну війну проти України? – при тому ж Байдені. Як би не критикували республіканського президента Трампа за риторичні симпатії Путіну – діяв він цілком навпаки: першим надав Україні для оборони летальну зброю, викинув з Вашингтону 60 російських дипломатів, ввів санкції проти Китаю й на путінський Північний потік ІІ, які, до речі, були скасовані лібералом Байденом.
Все це приклади проявів пасивної ліберальної й активної республіканської свобод на міжнародному рівні (див. тезу «Про Республіканську свободу»). Зовнішня політика лібералів не є випадковою – вона цілком відповідає їх світоглядним цінностям «свободи від втручання»: ліберали чуються цілком вільними, якщо в їх справи не втручаються; відповідно, й вони нікуди не втручаються, дотримуючись свободи іншого – навіть, якщо мова про людожера. У питаннях міжнародних стосунків проблема прав людини вступає в конфлікт із принципом ліберального невтручання у суверенну сферу інших країн. Саме тому диктаторські режими для реалізації своїх експансіоністських планів чекали, поки Овальним кабінетом у Вашингтоні оволодіють демократи. Натомість, неореспубліканці (й частина американських республіканців) заперечують доктрину суверенітету національних держав в ім'я захисту від геноциду і масштабних порушень прав людини – тобто, на відміну від ліберальної ідеології, Людина в НР цінується вище.
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ
Американські республіканці в зовнішній політиці поділяють на 3 групи: ізоляціоністи, націоналісти й інтернаціоналісти:
- ізоляціоністи (класичні консерватори) – концентруються на внутрішньополітичних й економічних проблемах США, а «далі – хоч потоп»;
- націоналісти здійснюють відносно активну зовнішню політику: витрати на оборону, приховані стратегічні альянси й превентивні збройні дії за рубежем – все це на забезпечення суто для власних націонал-егоїстичних інтересів;
- інтернаціоналісти (власне, республіканці), крім національних інтересів, керуються цінностями, активно поширюючи й захищаючи їх на міжнародному рівні як системним воєнними шляхом, так і фінансовою допомогою союзникам, багатобічною організацією міжнародної співпраці, гуманітарним втручанням й дипломатичними поступками партнерам.
В міжнародних відносинах засади Неореспубліканізму співзвучна з політикою «інтернаціоналістів» республіканської партії США. Вона асоціюється, в першу чергу, з Неоконсерватизмом та з «Доктриною Рейгана» в зовнішній політиці, й зводилася до підтримки американським урядом антикомуністичних рухів у по всьому світу. Реалізація доктрини призвела до значного ослаблення СРСР в умовах холодної війни і, в результаті, взагалі до зникнення «Імперії зла».
Для неореспубліканців цінності не мають кордонів - і вже тому автократичні режими не можуть не бути предметом інтересу і тиску з боку демократичних суспільств. Це переконання відрізняє неореспубліканців й неоконсерваторів від прихильників принципів real politics, які готові мати справу з будь-якими деспотами, ігноруючи кричущі порушення прав людини в їх країнах. Така міжнародна політика притаманна як націонал-консерваторам, на кшталт, урядам Орбана, Фіце, Ле Пен, AFD та іншим європейським правим партіям, так і європейським чи американським ліво-лібералам (демократам). Натомість, республіканці-інтернаціоналісти вірять, що військова й технологічна міць союзу демократичних країн має активно використовуватися в моральних цілях, що виведено в зовнішньополітичний принцип: неореспубліканці, як і неоконсерватори, сповідують «моральну ясність» дій (англ. moral clarity) - не чекаючи появи загроз, готовність активного поширення в усьому світі демократичних норм: свободу від домінування, ринкову економіку, повагу до людини.
Неореспубліканці, як і неоконсерватори скептично ставляться до легітимності й ефективності сучасних механізмів міжнародного права та міжнародних інститутів у справі забезпечення безпеки та справедливості. Принаймні, ці механізми не працюють при нинішньому складі Ради Безпеки ООН, до якої входять перші ж порушники світової безпеки. Вочевидь, такі органи мають бути максимально демократичні – згідно принципів НР, без домінування великих країн. Право вето, як маразм домінування в міжнародних стосунках, взагалі має бути скасовано. Світова безпека має гарантуватися міцними військовими союзами демократичних країн, що послідовно дотримуються прийнятих стратегічних цінностей. Якщо не вдається вирішити проблеми мирним шляхом, то треба діяти принципом «мир через силу.»
ІДЕАЛІЗМ
Тут ми підійшли до альтернативної й природної для Неореспубліканізму теорії міжнародних відносин – до Ідеалізму, який стверджує, що реальна ситуація в сучасних міжнародних стосунках змушує національні демократичні держави робити свою внутрішню політичну філософію метою своєї зовнішньої політики. Якщо вищою цінністю є Людина, то й захист Людини є пріоритетом в зовнішній політиці. До ідеалістів звикли відносити борців за права людини, яких переважно чомусь асоціюють з лівими, але ж все навпаки: поки ліві ліберали закривали очі на безчинства диктаторських режимів, праві ідеалісти – англійські консерватори чи ті ж американські неоконсерватори - послідовно й успішно протидіяли тиранам.
В контексті Ідеалізму Неореспубліканізм зі скепсисом ставиться до «теорії балансу сил», що лежить в основі як Реалізму, так і Неореалізму, бо вона не влаштовує чисельні народи, котрі поза своєю волею знаходяться в «зоні приналежності усталеного геополітичного центру»: наприклад, тривалий час Україна та й всі Східноєвропейські країни, перебували під визнаним Заходом «беззаперечним» домінуванням Москви. Нині загальноприйнятий Реалізм декларує, що національні інтереси країн важливіші за етичні чи моральні міркування – і така позиція цілком співзвучна політиці Путіна, та інших диктаторів. Натомість, НР концептуально виходить з того, що автократії переважно діють не у власних національних інтересах: наприклад, війна, що розв’язана РФ проти України й Заходу, вже шкодить росіянам, а в довго- чи навіть в середньо-строковій перспективі Росії шкодитиме більше ніж її ідеологічним ворогам – і це було очевидним не просто для експертів, а для всіх людей здорового глузду… саме тому мало хто вірив у війну.
Зрештою, політика путінської Росії є цілком природною й послідовною – загалом диктаторські режими апріорі схильні до внутрішньої та зовнішньої агресії: при неминучій економічній деградації для згуртування власного населення й утримання влади деспоти регулярно розв’язують війни, зокрема, сподіваючись на слабкість ліберальних демократій. Й розрахунок автократів не позбавлений слушності: лібералізм плекає індивідуалізм громадян, що межує з егоїзмом й відчуженості від держави – а значить, до її послаблення. Не випадково недавнє (перед війною) соціологічне опитування показало, що переважна більшість громадян, принаймні, Західної Європи не готові зі зброєю в руках захищати свої вітчизни від вторгнення. Ліберали не готові захищатися, а націонал- консерватори або самоізолюються, або взагалі схильні співпрацювати з диктатурами. Як бачимо, в світогляді європейців нічого особливо не змінилося після ІІ світової війни, коли нацистська Німеччина легко завоювала сусідні ліберальні демократії й уклала добросусідські стосунки або союзи з консервативними режимами по всьому континенту.
Слабкість зовнішньої політики й помилки внутрішньої політики ліберальних демократій призводить до правих симпатій їх виборців, а то й до потреби так-званої «сильної руки» й, в результаті, до голосувань за ультраправих чи лівих популістів. Повторюється зачароване цивілізаційне коло з античних часів до нині, коли демократії, завдяки хибам виборчих процедур вироджуються в охлократії й замінюються диктатурами. Через подібний сценарій європейські країни регулярно проходили в 20 столітті. Саме на такий розвиток подій в Європі та США вже в 21 столітті розраховує путін, завдяки чому сподівається отримати перемогу у війні з Україною. І почасти він досяг в цьому успіху… (див. неореспубліканське рішення для запобігання такого роду самознищення демократій в розділі «Про процедуру виборів. Епістократія, Меритократія»).
Неореспубліканізм по новому трактує «Реалізм» в міжнародних стосунках й аксіоматично стверджує, що деспотичні режими апріорі приречені до агресії. Диктатури ірраціональні за своєю суттю, повторимося, мають дегеративну економічну політику й для збереження влади переважно вдаються до зовнішніх агресій. Ми знаємо, чим це завжди завершувалося, але в нинішніх умовах володіння диктатурами ядерною зброєю фінал може бути зовсім інший – фатальний для всього людства. Натомість, демократичні режими є раціональними – вони не воюють між собою по багатьом природнім причинам: через загальноприйняті гуманістичні цінності, а також просто тому, що демократичний електорат, від якого залежить влада, завжди може сказати «ні війні». Але миролюбивість демократій заохочує диктатури до агресії. Й тому, в силу тієї ж раціональності демократії можуть й повинні вдаватися до активної превентивної силової політики для реалізації Неореспубліканського принципу недопущення самої можливості запрограмованого домінування диктатур. Ліберальна «свобода від втручання» в справи інших веде до втручання в справи власні, коли вже може бути пізно. Краще було протистояти Путіну на початку нульових, коли в РФ була ще внутрішня опозиція, вільні медіа й т.п. ніж пожинати плоди вже його усталеного безальтернативного сильного агресивного диктаторського режиму.
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ЕКСПАНСІОНІЗМ
Неореспубліканський синтез Реалізму й Ідеалізму в міжнародних стосунках стверджує, що забезпечення загального миру в світі можливий в стратегічному принципі реалізації «активної свободи» (див. теза «Про свободу») – тобто, в послідовному, широкому й активному поширенні демократії, не виключаючи силові й гібридні методи на такому шляху. Якщо демократичний світ розуміє, що є приреченим на агресію з боку диктатур – то диктатури при перших спробах навіть внутрішньої агресії повинні усвідомлювати власну приреченість на активну й на випередження протидію демократій. І це має бути законодавчо закріплено в зовнішньополітичних доктринах демократичних країн і їх Оборонних альянсах.
Республіканізм в історії людства в зовнішній політиці переважно мав експансіоністський характер. Він був зумовлений не лише світоглядом Ідеалізму й Інтернаціоналізму, що консолідували громадян всередині суспільств до звершень й мотивували їх руху назовні, а й причиною цього була суто економічна успішність республік: будь-який успіх – ідея, лад, бізнес – має тенденцію до масштабування. Якщо експансія диктаторських режимів має вертикальну природу – тобто, ініціюється верхівкою й здійснюється для утримання ієрархічної влади, то республіканський експансіонізм, що розпирається зсередини громадянською енергією, має переважно горизонтальну суть: купці розширюють ареали власних бізнесів; технологи мультиплікують свої відкриття; ідеологи, революціонери й місіонери поширюють вчення та ідеї, а держава їх всіх захищає. Так було з Венеційською, Генуезькою та іншими італійськими республіками, так після республіканських революцій в масштабах Європи розширювалася Річ Посполита й Французька республіка, а в масштабах світу розцвіли британська й нідерландські імперії (ну, так – тоді була мода на назву «імперія»), так розширювалась й намагається продовжувати це робити США – і, як бачимо, не лише в бізнесовому сенсі.
Й так буде розширюватись республіканська Україна ;-)