Правовий аналіз окремих положень проєкту Цивільного Кодексу України (законопроєкт №15150)
До вашої уваги пропонуємо наш правовий аналіз окремих положень проєкту нового Цивільного Кодексу України (законопроєкт №15150). У матеріалі розглянуто ключові ризики та загрози, які містяться у нинішній редакції документа та можуть мати серйозні наслідки для українського суспільства, інституту сім’ї, суспільної моралі та національної ідентичності.
Варто зазначити, що в даній редакції проєкту нового ЦК були враховані критичні зауваження руху «Всі разом!» щодо недопущення знищення шлюбу та інституту сім’ї, всупереч положенням ст. 51 Конституції України та національним інтересам держави. Також до нового проєкту Цивільного кодексу України частково повернуто надважливий міжнародний і конституційний правотворчий засадничий інструмент у вигляді моралі. Проте в законопроєкті зберігаються загрози іншим національним цінностям, суспільній моралі, інституту сім’ї та самобутності й суверенітету української держави, що є особливим предметом національної безпеки та національної ідентичності.
1. Преамбула – суть і дух законопроєкту
За міжнародним та національним правом, – дух/сутність закону превалює над його буквальним змістом і має пріоритет в застосуванні. Таким чином, преамбула закону, має надважливе значення в визначенні його суті і подальшого змісту.
Згідно ч.1 ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
Відповідно до ст. 400 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, співробітництво на двосторонньому, регіональному та європейському рівнях ґрунтуватиметься на таких принципах: a) повага самобутності та інтересів місцевих громад, особливо в сільській місцевості; b) важливість культурної спадщини. А, статтею 141 названої Угоди визначено: «1. Без шкоди для загальних винятків, визначених у статті 472 цієї Угоди, на положення цієї Глави та Додатків XVI-A, XVI-B, XVI-C, XVI-D, XVI-E, XVI-F i XVII до цієї Угоди поширюються винятки, наведені в цій статті. 2. … ніщо в цій Главі не може тлумачитися як таке, що перешкоджає будь-якій зі Сторін здійснювати або забезпечувати виконання заходів, які: a) необхідні для захисту громадської безпеки, громадської моралі або для забезпечення громадського порядку…». Стаття 472 Угоди про асоціацію говорить:
«Ніщо в цій Угоді не перешкоджає Стороні вживати будь-яких заходів:
а) які, на її думку, необхідні для того, щоб запобігти розголошенню інформації, що суперечить суттєвим інтересам її безпеки;
с) які вона вважає необхідними для забезпечення власної безпеки, у випадку серйозних внутрішніх безпорядків, які порушують закон і громадський порядок, під час війни або серйозного міжнародного напруження, яке становить загрозу війни, або для виконання взятих на себе зобов’язань з підтримання миру та міжнародної безпеки».
Також ч.3 ст. 262 Угоди про асоціацію, крім того, може вважатися сумісним з належним виконанням цієї Угоди таке: d) допомога для підтримки культури та збереження культурної спадщини, якщо така допомога не має несприятливого впливу на умови торгівлі всупереч інтересам Сторін.
Конституція України говорить:
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.
Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:
… 5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.
Відповідно ч.3 ст. 54 Конституції України, культурна спадщина охороняється законом. Закон України «Про охорону культурної спадщини» регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
Відповідно до Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”:
Стаття 2. Основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики
1. Засади внутрішньої і зовнішньої політики базуються на безумовному додержанні Конституції України, забезпеченні в Україні прав і свобод людини і громадянина та гарантуванні прав і свобод, проголошених Конституцією України, на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, забезпеченні соціальної спрямованості економіки України та сталого соціально-економічного розвитку України, зміцненні демократичних засад суспільного і державного життя, забезпеченні верховенства права, економічної і політичної незалежності держави, захисту її національних інтересів, утвердження України як повноправного і авторитетного члена світового співтовариства.
2. Внутрішня політика ґрунтується на таких принципах: пріоритетність захисту національних інтересів…
3. Зовнішня політика ґрунтується на таких принципах: суверенна рівність держав;
утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої іноземної держави;
невтручання у внутрішні справи держав;
взаємовигідне співробітництво між державами;
сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань;
своєчасність та адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам Україні, її громадянам і юридичним особам.
Стаття 8. Засади внутрішньої політики в соціальній сфері
1. Основними засадами внутрішньої політики в соціальній сфері є (зокрема):
– досягнення ефективного демографічного розвитку;
– поліпшення соціального захисту дітей, утвердження духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої та соціально благополучної сім’ї;
– створення ефективної системи забезпечення реалізації та захисту прав дитини;
– створення умов для повноцінного життя і розвитку дитини, її безпеки, благополуччя, зростання у безпечному сімейному оточенні;
– запобігання соціальному сирітству та інституціалізації дітей, зокрема, шляхом забезпечення підтримки батьків у виконанні ними батьківських обов’язків та розвитку системи соціальних послуг для сімей з дітьми;
– підтримка сімей, які усиновили дітей, взяли дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на виховання у свої сім’ї…
Стаття 10. Засади внутрішньої політики в гуманітарній сфері
1. Основними засадами внутрішньої політики в гуманітарній сфері є:
– відродження духовних цінностей Українського народу, захист та примноження його культурного надбання, збереження національної культурної спадщини, підтримка розвитку культури і мистецтва, відродження та збереження культурної самобутності регіонів;
– створення умов для консолідації суспільства на основі національної системи духовних цінностей, у центрі якої людина, її розвиток, права і свободи, максимальне забезпечення її потреб;
– удосконалення державної політики у сфері фізичної культури і спорту, сприяння популяризації та поширенню здорового способу життя, організації змістовного дозвілля;
– забезпечення проведення комплексних заходів щодо національно-патріотичного виховання дітей та молоді, формування активної громадянської позиції та залучення їх до суспільного життя…
Згідно п.6 ч.1 ст.1 Закону України “Про національну безпеку України”, загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України.
Згідно п.п.2, 4 ч.3 ст.6 та преамбули Закону України “Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності”, національні цінності складовою забезпечення національної безпеки, а основними її складовими, зокрема, є:
1) соборність – єдність, неподільність усіх територій України, духовна єдність українців, які проживають на території України, а також єдність усіх громадян України незалежно від національності та віросповідання, спрямована на утвердження справжнього суверенітету і незалежності України, побудову процвітаючої демократичної національної держави;
2) самобутність – національна ідентичність, неповторність, оригінальність, які виявляються окремою особою чи групою осіб у ментально обумовленому художньо-мистецькому світосприйнятті, національно прийнятних способах спілкування, діяльності, поведінки. Самобутність українського народу визначається його історією, культурою, традиціями та українською мовою;
3) воля – здатність, намір, кероване намагання, прагнення досягти мети. Проявом волі українського народу є героїка боротьби за незалежність України, прагнення до самостійності, невпинний пошук шляхів досягнення свободи;
4) гідність – відстоювання своїх духовно-моральних і державницьких позицій, усвідомлення власної ваги та громадянського обов’язку у міжнародному співтоваристві.
В Указі Президента України “Про день Української державності” від 24.08.2021 № 423/2021 (із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 455/2023 від 28.07.2023) зазначено: “З метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого – державотворця, який прийняттям у 988 році Християнства засвідчив цивілізаційний вибір Київської Руси, спадкоємцями якої є, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Карпатська Україна та сучасна Україна,… Відзначати День Української Державності щорічно 15 липня – у День Хрещення Київської Руси-України, коли вшановується пам’ять про видатного державотворця, святого рівноапостольного князя Київського Володимира Великого”.
Відповідно до преамбули Постанови Верховної Ради України “Про встановлення Національного дня молитви” № 4243-IX від 12.02.2025р., Вищий законодавчий орган визначив ціль її прийняття: “З метою сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, піднесення морально-патріотичного духу, спираючись на тисячолітню історію та культуру Українського народу та його державності з християнським світоглядом, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…”.
Власне, вказане підтверджуються також висновком науково-правової експертизи №01-9/1-232 від 25.12.2023р. Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України, за яким:
“Норми міжнародного права, Угода про асоціацію з ЄС (зокрема статті 141, 400, 472) надають право Україні стати повноправним і авторитетним членом Європейського Союзу, зі збереженням природної моделі інституту сім’ї, соціально-культурного устрою та національних цінностей/інтересів, національної ідентичності та самобутності, які визначені предметом національної безпеки і гарантами незалежної та суверенної держави”.
В той самий час, в преамбулі законопроєкту №15150, яка визначає дух і суть правової норми, йдеться “про тисячолітню історію державотворення”, але очевидно, що в ній не в повній мірі враховуються основні і засадничі фактори цього державотворення, в результаті чого, значна частина запропонованих правових норм не відповідають названим вище цілям і національним інтересам України та навпаки носять суттєву загрозу для руйнування державного суверенітету, авторитету, конституційного засадничого ладу в соціальній і гуманітарній сферах, особливо в сфері національної і громадянської ідентичності, сфері сім’ї, здорового дитинства, демографії і майбутнього країни.
В преамбулі проєкту до Основного Цивільного Закону варто визначати дійсний його зміст/дух, а також задекларувати пріоритетні державні інтереси, як незалежної, суверенної, авторитетної, повноправної країни, з власною національною гідністю і цінностями, національною ідентичністю, які є пріоритетними при реалізації приватних відносин та в міжнародних відносинах, а тому можуть бути обмежені в інтересах національної безпеки, суспільної моралі, здоров’я і майбутнього населення.
Отже, в преамбулі варто було б визнати, що Україна як держава завдячує своїх тисячолітній християнській культурі і спадщині, а тому її національна ідентичність/самобутність нерозривно пов’язана з відповідним світоглядом, суспільною мораллю та цінностями, але з правом вільного співіснування і віросповідання будь-якої іншої релігії та світоглядних орієнтацій, якщо вони не суперечать національній безпеці та суспільній моралі.
1. Щодо поняття “суспільної моралі” як невід’ємної частини верховенства права та гаранту державного суверенітету
Стаття 6 законопроєкту №14394:
“Доброзвичайність (boni mores)
1. Приватні відносини регулюють з урахуванням доброзвичайності.
Доброзвичайність – це сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві.
2. У разі якщо суспільні відносини суперечать доброзвичайності, настають юридичні наслідки, визначені цим Кодексом та/або іншим законом, або договором”.
Вбачається спроба запровадженням нового поняття перейменувати чинні правові концепції регулювання суспільних відносин – “суспільна мораль” та “моральні засади суспільства”. Це є безпідставним додатковим смисловим навантаженням, адже саме така конструкція усталено використовується міжнародними документами, а не є наслідком так званої “радянщини”.
Поняття “мораль”, “моральні засади суспільства”, “суспільна мораль” чи то “моральність населення” багато десятиліть є загальноприйнятим основним правовим регулятором суспільних відносин, що чітко задекларовано в ч. 2 ст.ст.8-10 Конвенції з прав людини та п.”б” ч.3 ст.19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ч.2 ст.10, ч.2 ст.13, ч.3 ст.14, ч.2 ст.15, ч.1 ст.27, ч.1 ст.32 Конвенції про права дитини, та стало використовується в законодавчому полі України.
Більше того, вказані норми дають право державам обмежувати реалізацію окремих прав людини в інтересах загального блага, збереження суспільної моралі, здоров’я населення, національної безпеки. Саме такі норми, ставлять неписані національні моральні регулятори в пріоритет і дають можливість кожному народу та нації зберегти свою власну ідентичність, самобутність та особливість, як прояв гарантів суверенності та незалежності, що зазначені в п.1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. В свою чергу, саме різноманіття народів в їх культурах і національній ідентичності збагачує європейську та світову спільноту, дає можливість зберігати кожному народу свою унікальність та поважати іншого, заради мирного і взаємовигідного співіснування.
За офіційним тлумаченням права відповідно до п.4.1. Рішення Конституційного Суду України №15-рп/2004 від 02.11.2004р. по справі №1-33/2004, одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.
В Рішенні 27 грудня 2022 року № 4-р/2022 Конституційний Суд України при тлумаченні норм Конституції застосовує телеологічний принцип та враховує волю конституціонодавця щодо ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕД БОГОМ і всіма поколіннями.
[…3.3. Конституційний Суд України виходить із того, що конституцієдавець ухвалив Конституцію України „усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями“ (абзац сьомий преамбули Конституції України)…]
Відповідно до загальних положень Стратегії демографічного розвитку України до 2040 р., схваленої Розпорядженням КМУ від 30 вересня 2024 р. № 922-р., надзвичайно важливе значення має захист незалежності України, відродження національної ідентичності. Україна – країна з багатою культурою, традиціями та мовою. Незалежність дозволяє нації не лише визначати власний шлях розвитку, а і зберігати та поширювати унікальні культурні здобутки та національні цінності, зберегти українську мову, історію та традиції, які є основою нашої національної ідентичності.
Вказані нормативні положення узгоджуються із Законом України “Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності», п.6 ч.1 ст.1 Закону України “Про національну безпеку України”.
Також Стратегія демографічного розвитку України визначає однією з головних причин низького рівня народжуваності – ціннісні зміни, пов’язані з перенесенням фокуса з кількості народжених дітей на якість їх утримання та виховання, з прагненням до самореалізації поза сферою материнства/батьківства. Стратегія базується на таких основних принципах: людиноцентричність (найвищою цінністю визнається життя і добробут людини, забезпечення реалізації її прав і свобод); повага до вибору кожної людини у поєднанні із заохоченням поведінки, сприятливої для демографічного відтворення…
Натомість, за ознаками стилю законотворичх конструкцій в проєкті Цивільного Кодексу вбачаються елементи впливу ліво-радикальних політичних сил, які через фінансові стимулятори та програми неурядових організацій, завдали великої шкоди в соціально-гуманітарних сферах в багатьох країнах, суттєво знизивши їх обороноздатність від зовнішньої військової агресії чи інших загроз, через падіння національних, моральних і сімейних цінностей та як наслідок патріотичної свідомості.
Загально відомо, у тому числі з публічних джерел і офіційних заяв публічних осіб різних країн, що вказані програми фінансуються міжнародними фондами та фінансовими групами, які також є фінансовими донорами різноманітних політичних груп, ціль яких є встановити цілковите домінування над країнами і націями, через руйнування національних цінностей, національної ідентичності як гарантів національної безпеки і державного суверенітету кожної держави. Такі проєкти часто несуть в собі намагання встановити цензуру та відповідальність для будь-якої критики чи негативного ставлення до девіантної психо-статевої поведінки, в т.ч. ЛГБТ-практики, з метою руйнування інституту сім’ї, моральних і сімейних цінностей, а як наслідок національної ідентичності та самобутності.
Враховуючи власний негативний досвід запровадження вказаних вище програм, ряд європейських країн (Литва, Польща, Румунія, Угорщина, Велика Британія, Німеччина), США, Аргентина та інші в даний час почали активно відмовлятися від їх реалізації та повертатись до політики ствердження своїх власних національних інтересів в соціальній і гуманітарних сферах, які базуються на національній суспільній моралі, традиційних і природних статевих відносинах, які популяризують цінності інституту сім’ї тощо. Зокрема, 20.01.2025р. Президент США видав Указ “Про захист жінок від екстремізму гендерної ідеології та відновлення біологічної істини для Федерального Уряду”: “По всій країні ідеологи, які заперечують біологічну реальність статі, дедалі частіше використовують юридичні та соціальні важелі примусу, щоб дозволити чоловікам самостійно ідентифікуватися як жінки й отримувати доступ до жіночих просторів і заходів, призначених виключно для жінок — від притулків для постраждалих від домашнього насильства до душових у жіночих робочих приміщеннях. Це є неправильним.
Зусилля щодо викорінення біологічної реальності статі є нападом на жінок, позбавляючи їхньої гідності, безпеки та добробуту. Виключення поняття статі з мови та політики має руйнівний вплив не тільки на жінок, а й на правову систему загалом. Формування федеральної політики на основі правди є критично важливим для наукового розвитку, громадської безпеки, морального стану та довіри до уряду.
Цей згубний курс просувається через свідому атаку на звичне використання біологічних і наукових термінів, замінюючи незмінну реальність статі суб’єктивним почуттям особистої ідентичності. Перекручення терміна «жінка» в законах і політиці не лише підриває захист, створений для забезпечення рівних можливостей, але й замінює традиційні правові права на розмиту соціальну концепцію.
Відповідно, моя адміністрація захищатиме права жінок і свободу совісті, використовуючи чітку та науково обґрунтовану мову в політиці, яка визнає, що жінки є біологічно жіночої статі, а чоловіки — біологічно чоловічої…”.
Таким чином, запропонована законопроєктом №15150 нова конструкція “доброзвичайність” не в повній мірі відповідає інтересам суспільства, країни, національним цінностям і безпеці, а також вказаним міжнародним та конституційним нормам, та створює передумови для депопуляції моральних засад, що підтверджується аналізом наступного положення (див. п.п.2.1, 2.2.).
Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне повернути усталену засадничу міжнародну і конституційну законотворчу норму “суспільна мораль/моральні засади суспільства” у всіх випадках, де в тексті законопроєкту використовується термін “доброзвичайність”.
3. Щодо звичаїв/традицій
3.1. Стаття 8 законопроєкту №15150: Звичай як джерело приватного права:
”1. Приватні відносини може регулювати звичай, зокрема звичай ділового обороту, національний звичай, звичай національної меншини (спільноти) або корінного народу.
Звичай – це правило поведінки, яке не визначено актом цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері приватних відносин.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
2. Звичай, що суперечить договору або акту цивільного законодавства, у приватних відносинах не застосовують”.
Частина 2 даної статті може породити різнотлумачення і зневілювати/знищити вищевказаний принцип законотворчості та регулювання суспільних відносин “суспільна мораль”, який є похідним від найкращих звичаїв/традицій народу. Адже приватноправні інтереси, навіть домовленість двох осіб, тут ставиться вище суспільної моралі, національних цінностей і безпеки, нехтуючи загальне суспільне благо та інтереси більшості народу України, що не є ознакою демократії та верховенства права. Це неминуче призведе до правової невизначеності, свавілля та порушення прав більшості і суспільного порядку.
Враховуючи викладне, пропонуємо частину 2 ст.8 законопроєкту №15150 викласти в наступній редакції:
“2. Звичай, що суперечить моральним засадам суспільства або акту цивільного законодавства, у приватних відносинах не застосовують”.
3.2. Проєкт статті 12. Здійснення цивільних прав:
1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх зміни, зупинення, припинення, крім випадків, визначених законом.
3. Якщо законом визначені юридичні наслідки недобросовісного здійснення особою своїх цивільних прав, вважається, що дії або бездіяльність (далі разом – поведінка) особи є добросовісними, якщо іншого не встановив суд.
Вказана норма не дає право вважати чи говорити про вчинки людини, засуджувати в т.ч. аморальність, політичну продажність іншу негативну поведінку людини, доки її недобросовісність не буде встановлена судом. Очевидно, що дана норма може призвести до порушення свободи слова, цензури, заборони критики публічних осіб і інших аморальних і тоталітарних наслідків.
Також, виходячи з системного аналізу положень ст.23, ч.2 ст.32, ч.2 ст.34, ч.2 ст.35, ч.1 ст.68 Конституції України, а також ч. 2 ст.ст.8-10 Конвенції з прав людини та п.”б” ч.3 ст.19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ч.2 ст.10, ч.2 ст.13, ч.3 ст.14, ч.2 ст.15, ч.1 ст.27, ч.1 ст.32 Конвенції про права дитини, можна зробити обґрунтований висновок, що принципи верховенства права в демократичних країнах ґрунтуються на тому, що публічне вираження або реалізація особистих/приватних прав не може здійснюватись на шкоду загальному благу суспільства, зокрема його моральним засадам, громадському здоров’ю чи національній безпеці і може/повинна бути правомірно обмежена. Також публічна критика негативних факторів чи поведінки завжди була засадничим правом і гарантом свободи слова, віросповідання, думки чи поглядів, звісно з чітким застереженням прояву агресії чи насилля, на що в Україні достатньо правових регуляторів як цивільного так і адміністративного чи кримінально-карного характеру.
Враховуючи викладене, пропонуємо:
Ч.ч. 1 і 2 ст. 12 законопроєкту №15150 викласти в наступній редакції:
“1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, але їх реалізація і публічне вираження повинне здійснюватись з урахуванням прав і свобод інших людей, та з урахуванням обов’язків перед суспільством, зокрема моральними засадами такого суспільства”.
“3. Якщо законом чи моральними засадами суспільства не визначені юридичні наслідки недобросовісного здійснення особою своїх цивільних прав, вважається, що дії або бездіяльність (далі разом – поведінка) особи є добросовісними, якщо іншого не встановив суд”.
3.3. Проєкт статті 28. Дитина
1. Юридичний статус дитини має фізична особа від народження до досягнення вісімнадцятирічного віку (повноліття) безвідносно до набуття нею або надання їй повної цивільної дієздатності.
2. У відносинах з батьками повнолітні дочка, син зберігають юридичний статус дитини безвідносно до досягнення ними повноліття.
3. Малолітньою вважають дитину від народження до досягнення чотирнадцятирічного віку.
4. Неповнолітньою вважають дитину віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
5. Особливості юридичного статусу дитини, здійснення нею цивільних прав і виконання цивільних обов’язків визначає цей Кодекс та/або інший закон.
Враховуючи загрозу національній безпеці у вигляді існування країни через військові чинники та критично низьку народжуваність, а також приймаючи до уваги досвід інших європейських країн з християнським світоглядом та відповідною правовою системою, на кшталт республіки Польщі, де заборонені аборти з певними виключеннями, пропонується ст.28 законопроєкту 15150 викласти в наступній редакції:
1. Юридичний статус дитини має фізична особа від народження до досягнення вісімнадцятирічного віку (повноліття) безвідносно до набуття нею або надання їй повної цивільної дієздатності.
2. У відносинах з батьками повнолітні дочка, син зберігають юридичний статус дитини безвідносно до досягнення ними повноліття.
3. З моменту зачаття дитини (утворення зародку) до моменту її народження, вона має статус ненародженої дитини.
4. Малолітньою вважають дитину від народження до досягнення чотирнадцятирічного віку.
5. Неповнолітньою вважають дитину віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
6. Особливості юридичного статусу дитини, здійснення нею цивільних прав і виконання цивільних обов’язків визначає цей Кодекс та/або інший закон.
7. Держава зобов’язана захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою Держава, зокрема, зобов’язана на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо запобігання:
а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності, в т.ч. раннього інтимного/сексуального життя;
б) використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;
в) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах;
г) сприяти вихованню дітей в атмосфері статевої стриманості, скромності та підготовки до подружньої вірності і тривалого щасливого сімейного життя, де народжуються і виховуються діти в атмосфері щастя, любові і розуміння, з пріоритетним правом батьків на виховання і піклування відповідно до моральних засад суспільства.
4. Щодо цивільної дієздатності малолітніх та неповнолітніх дітей
Статті 37-39 Законопроєкту надають зайві/передчасні права малолітнім та неповнолітнім дітям щодо фінансових ресурсів та участі в громадських організаціях і юридичних особах, укладенні правочинів, без згоди батьків. Тим самим невілюють виховну функцію батьківства та наражають незрілу психіку дітей на надмірну відповідальність і навантаження, яка ще не здатна в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій, правові і інші наслідки реалізації таких прав без участі батьків.
Стаття 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права:
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що:
1. Сім’ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості як найширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Шлюб повинен укладатися за вільною згодою тих, хто одружується.
2. Особлива охорона повинна надаватися матерям протягом розумного періоду до і після пологів. Протягом цього періоду працюючим матерям повинна надаватись оплачувана відпустка або відпустка з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню.
Конвенція про права дитини:
Преамбула
… нагадуючи, що Організація Об’єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу,
впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов’язання в рамках суспільства….
Стаття 1
Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.
Стаття 3
1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Стаття 7
1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.
2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов’язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.
Стаття 8
1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.
2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.
Стаття 16
1. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.
Стаття 17
Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини.
Стаття 18
1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Стаття 27
1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Стаття 30
У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
Стаття 32
1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку.
Стаття 34
Держави-учасниці зобов’язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою Держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів…
Таким чином, вказаними міжнародними правовими нормами, які узгоджуються зі ст. 51 Конституції України та Сімейним Кодексом України, передбачено пріоритет держави в підтриманні і реалізації права кожної людини на створення здорової сім’ї, як природного і основного осередку суспільства, захист батьківства, материнства, дитинства та виховання дітей в сімейному середовищі під опікою і турботою батьків.
При цьому, вказані міжнародні норми визнають найкращим середовищем для виховання дитини природну сім’ю, визначають права і обов’язки держав-учасниць встановлювати національними законами особливі умови для найкращого такого виховання та забезпечення дітей, батьківства, материнства, їх здорового фізичного, морального і духовного середовища, тощо.
Останнім часом, у зв’язку з безконтрольним використанням дітьми електронних ресурсів, месенджерів, аккаунтів, соціальних мереж, в країні системно відбуваються акти насилля, знущання, цькування навіть доведення до самогубства, в т.ч. вербування іноземними спецслужбами підлітків для вчинення терактів, сексуальні домагання та розтління, що свідчить про кричущу необхідність батьківського контролю та обмеження дітей в доступі до мережі інтернет та її продуктів, і це є вже питанням національної безпеки.
Отже, позбавлення батьків проявляти турботу, погоджувати і здійснювати координацію прав для дітей, визначених в ст.ст. 37-39 законопроєкту, не відповідають вказаним правовим нормам, інтересам дитини та суспільства, а також невілюють виховну функцію батьківства, можуть призвести до свавілля.
Враховуючи викладене, пропонуємо статті 37, 38 законопроєкту викласти в наступній редакції:
“Стаття 37. Часткова цивільна дієздатність малолітньої дитини 1. Малолітня дитина має право:
1) самостійно, за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, здійснювати особисті права, зокрема право на ім’я, на честь і гідність, на особистий простір (приватність), на висловлення власної думки з питань щодо свого життя, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, на участь у дитячих громадських організаціях;
2) за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, на самозахист своїх цивільних прав та/або правомірних інтересів;
3) звертатися до органів опіки та піклування, органів правопорядку, суду, інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та/або службових осіб за захистом своїх цивільних прав та/або правомірних інтересів, зокрема порушених батьками;
4) самостійно, за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, вчиняти дрібні побутові правочини.
Дрібний побутовий правочин – це правочин, який задовольняє звичайні побутові потреби малолітньої дитини, відповідає її віку, рівню фізичного, емоційного і соціального розвитку, а його предмет має невелику вартість.
2. Батьки/опікуни мають пріоритет у вихованні та піклуванні щодо дітей, згідно своїх переконань та світогляду, і мають беззаперечне право обмежувати дитину в реалізації її бажань та намірів, в атмосфері любові і поваги до гідності дитини, з метою виховання цілісної і здорової особистості, здатної керувати своїми бажаннями та емоціями, проявляючи повагу до прав інших, старших і суспільства.
3. Батьки/опікуни несуть відповідальності за завдану шкоду їх малолітньою дитиною.
Стаття 38. Неповна цивільна дієздатність неповнолітньої дитини
1. Крім правочинів, визначених статтею 37 цього Кодексу, неповнолітня дитина має право:
1) самостійно, за турботливого нагляду батьків/піклувальника, розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
2) самостійно, за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, розпоряджатися майновими правами інтелектуальної власності на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
3) за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, який вона внесла на своє ім’я;
5) за згоди батьків/піклувальника та їх турботливого нагляду, самостійно укладати договір банківського рахунку і розпоряджатися грошовими коштами на рахунку.
2. Неповнолітня дитина вчиняє інші правочини за згодою батьків або піклувальника. Неповнолітня дитина може вчиняти правочини щодо відчуження нерухомого майна або транспортного засобу, їх обтяження, зокрема передання їх у заставу (іпотеку), лише за наявності письмової нотаріально посвідченоїзгоди батьків або піклувальника, а у випадках, встановлених цим Кодексом та/або іншим законом, – також дозволу органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня дитина може розпоряджатися вкладом, що його внесли повністю або частково інші особи на її ім’я, за наявності письмової згоди батьків або піклувальника.
4. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків, піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої дитини самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами або позбавити її такого права.
Суд скасовує рішення про обмеження або позбавлення права, визначеного абзацом першим цієї частини, якщо зазнали змін обставини, що були підставою для його ухвалення.
4. Порядок обмежування цивільної дієздатності неповнолітньої дитини встановлює Цивільний процесуальний кодекс України.”.
Статтю 39 законопроєкту “виключити”.
5. Особлива невідповідність національним інтересам, вимогам щодо якості закону та правової визначеності містить Книга друга законопроєкту “Право особисте”
Особисті права необхідно права розрізняти у видах і природах, адже не врахування цього призводить до невизначеності і свавілля, оскільки приватні права, щонайменше, варто розділяти на (а) невід’ємні, природні та на (б) вольові, набуті. Для прикладу: право на життя, на здоров’я, на гідність, на дитинство, батьківство, материнство, стать є невід’ємним і природнім; в то й же час право на власність, на вибір місця проживання, на професію, поведінку є вольовим і набувальним. Тому природні права обмежені бути не можуть, а вольові права чи право на їх публічне вираження можуть бути обмежені, саме в інтересах суспільної моралі, здоров’я населення, національної безпеки, тобто загального блага тієї чи іншої країни, що передбачено в ч. 2 ст.ст.8-10 Конвенції з прав людини та ст.1, п.”б” ч.3 ст.19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Разом з тим, історія законотворчості показує, що не всі аспекти суспільної поведінки можуть бути врегульовані законодавчими актами, і найкращим її регулятором залишається висока суспільна мораль і відповідні цінності.
Однак, в другій книзі “Право особисте” законопроєкту, ініціатори здійснили спробу врегулювати відносини, які повинні бути врегульовані насамперед “суспільною мораллю і національними цінностями”, адже такі спроби, без врахування цих регуляторів, часто призводили до порушення прав інших, правової невизначеності, обмеження прав свободи слова, переконань та віросповідання, встановлення цензури, переслідувань, і, як наслідок, тиранії.
Тому під час військового стану поспішне прийняття подібних загальних регуляторів суспільних відносин не дає можливість врахувати думку всього громадського суспільства, обмежує якісний аналіз запропонованих норм та їх обговорення за участі широкого кола експертів, а також може призвести до подальшого розколу суспільства, росту ще більшої недовіри до влади тощо.
5.1. Так, проєкт статей передбачає:
Стаття 286. Поняття особистого права
1. Особисте право є невіддільним від особи правом, що має немайновий характер та спрямоване на задоволення фізичних, психічних, психологічних, культурних, соціальних або інших нематеріальних потреб та правомірних інтересів особи.
2. Особисті права належать фізичній особі з моменту її народження або з моменту, визначеного Конституцією України, цим Кодексом та/або іншим законом.
3. Особисті права належать юридичній особі з моменту її створення або з моменту, визначеного цим Кодексом та/або іншим законом.
4. Невіддільність особистого права від особи полягає в тому, що особа не може відмовитися від свого особистого права, а також не може бути позбавлена цього права.
Надання особою згоди на здійснення окремих її особистих прав іншими особами або реалізацію іншими особами окремих правоможностей цих особистих прав не є їх відчуженням.
5. Немайновий характер особистого права полягає в тому, що воно не має економічного походження та/або змісту, майнової цінності.
6. Особисті права належать фізичній особі до моменту її смерті або до іншого моменту, визначеного Конституцією України, цим Кодексом та/або іншим законом.
7. Особисті права належать юридичній особі до моменту її припинення або до іншого моменту, визначеного цим Кодексом та/або іншим законом.
Стаття 287. Види особистих прав
1. Особисті права визначає Конституція України, цей Кодекс та/або інший закон.
Визначений цими нормативно-правовими актами перелік особистих прав не є вичерпним.
2. Фізичній особі належать також інші особисті права за умови відповідності їх статті 286 цього Кодексу.
3. Юридична особа може мати інші особисті права за умови відповідності їх статті 286 цього Кодексу, крім особистих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Стаття 288. Зміст особистого права
1. Зміст особистого права полягає в тому, що особа є носієм особистого блага, має змогу вільно, на власний розсуд використовувати це благо, що включає в себе усі прояви поведінки щодо нього, з метою задоволення власних потреб та правомірних інтересів порядком, у спосіб та в межах, що не суперечать Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності, а також сутності та призначенню такого особистого блага.
2. Особа може надавати згоду на використання свого особистого блага іншим особам, якщо це не суперечить Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності, а також сутності та призначенню такого особистого блага.
Особа може відкликати надану згоду на використання свого особистого блага, якщо іншого не визначено Конституцією України, цим Кодексом та/або іншим законом, а також договором.
3. Особа може заборонити іншим особам поведінку, що порушує її особисте благо, вимагати припинення такої поведінки та застосовувати інші визначені законом способи захисту.
Системний аналіз вказаним положень дає можливість зробити висновок, що визначення поняття, виду особистих благ особи і способів їх захисту викладені в ст.ст.286-293 законопроєкту, не відповідають якості закону, можуть породити невизначеність, особливо без такого регулятора, як відповідність “суспільній моралі/моральним засадам суспільства/звичаї/традиції”. Передбачається, що кожен наділяється правом визначати особисте благо на свій розсуд, і забороняти іншим особам поведінку, що порушує на його думку, його особисте благо, вимагати припинення такої поведінки від інших (ч.3 ст.288), що може призвести до свавілля.
5.2. Особливе занепокоєння викликає глава 18 законопроєкту “Особисті права, що забезпечують природне існування фізичної особи”
5.2.1. Проєкт статті 301. Право на гідність
1. Фізична особа має право на гідність.
2. Фізична особа має право вимагати від будь-кого визнання її цінності як людини, а також відповідного поводження з нею.
3. Фізичну особу не може бути піддано такому, що принижує її гідність поводженню або покаранню.
4. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист її гідності, відшкодування, компенсацію завданої шкоди.
Частина 2 даної статті не відповідає якості закону, адже не зрозуміло міру/межу вимоги щодо визнання цінності, випадки такої вимоги, яким чином має виражатися визнання цінності. До прикладу, не зрозуміло в якій формі, від кого і в який спосіб особа, яка вчинила насилля чи іншу асоціальну поведінку, може вимагати визнання її цінності і в яких випадках, чи не буде це породжувати свавілля і наругу над почуттями і правами інших, які не поділяють і не підтримують вчинки чи поведінку такої особи.
Подібні норми не врегулюють суспільні відносини, а навпаки можуть породити ряд невизначеностей, протиріч та свавілля, що вкотре підтверджує про необхідність і незамінність такого засадничого правового регулятора відносин як “моральні засади суспільства”.
5.2.2. Проєкт статті 302. Право на особисту безпеку
1. Фізична особа має право на особисту безпеку.
Фізична особа з власної волі та у власних інтересах визначає рівень особистої безпеки, самостійно визначає допустимий рівень ризику в будь-якій сфері своєї діяльності.
Дієздатна повнолітня фізична особа за інформованої письмової згоди може здійснювати професійну, військову, волонтерську та іншу діяльність, пов’язану з високим рівнем ризику та підвищеною загрозою для особистої безпеки.
2. Фізична особа має право на належні, безпечні, здорові та якісні умови життєдіяльності та довкілля, продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), а також на повну, актуальну, доступну та достовірну інформацію про рівень особистої безпеки, про рівень наявних ризиків та загроз, про безпеку та якість довкілля, харчових продуктів, предметів побуту, умов роботи, проживання, навчання тощо.
3. Поведінка суб’єктів приватних відносин, що створює загрозу особистій безпеці фізичної особи та несе ризик для її життя, здоров’я, призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, погіршення умов життєдіяльності, є протиправною та має бути негайно припинена на вимогу фізичної особи.
Дана норма дає широкі права кожній особі визначати на власний розсуд рівень ризиків для неї, що може привести до свавілля та широких зловживань щодо прав інших. Це вкотре підтверджує, що виключення з соціальних регуляторів правових норм поведінки у вигляді суспільної моралі та традицій/звичаїв, не може бути замінено писаними нормами, на що також вказує Конституційний Суд України №15-рп/2004 від 02.11.2004 р. по справі №1-33/2004, і неминуче призводить до свавілля чи до тиранії, за яким слідує тотальний контроль, за прикладом авторитарних держав.
5.2.3. Проєкт статті 303. Право на здоров’я
1. Фізична особа має невіддільне право на здоров’я.
2. Охорону здоров’я фізичної особи забезпечують системою заходів, спрямованих на збереження та/або відновлення фізіологічних, психічних, психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності фізичної особи при максимально біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя. Зазначену систему заходів охорони здоров’я впроваджує орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, його службова та/або посадова особа, заклад охорони здоров’я, інша фізична, юридична особа порядком, що його визначено Конституцією України, цим Кодексом та/або іншим законом.
Фізична особа має право на рівний та недискримінаційний доступ до охорони здоров’я
Прект сттатті 304. Право на медичну та/або реабілітаційну допомогу
1. Фізична особа має право на медичну та/або реабілітаційну допомогу.
Порядок, зміст та обсяг надання медичної та/або реабілітаційної допомоги визначає центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я відповідно до закону.
2. Медичну та/або реабілітаційну допомогу надають безоплатно в межах програми медичних гарантій, на підставі та порядком, визначених законом.
3. Медичну та/або реабілітаційну допомогу фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, надають за її інформованої письмової згоди.
4. Медичну та/або реабілітаційну допомогу малолітній дитині надають за інформованої письмової згоди її батьків, опікуна або іншого законного представника. Малолітня дитина має право бути вислуханою, якщо вона здатна сформулювати та висловити свої думки про надання їй медичної та/або реабілітаційної допомоги.
У разі відсутності батьків, опікуна або іншого законного представника
медичну та/або реабілітаційну допомогу малолітній дитині надають за
інформованої письмової згоди члена її сім’ї або родича у такій пріоритетній послідовності: вітчим, мачуха; повнорідний або неповнорідний повнолітній брат або сестра; дід, баба; прадід, прабаба.
У разі відсутності згоди на надання медичної та/або реабілітаційної допомоги малолітній дитині осіб, визначених абзацом першим цієї частини, за наявності ознак прямої загрози її життю, лікар повинен діяти в найкращому інтересі малолітньої дитини, що полягає у збереженні її життя та здоров’я, а також невідкладно повідомити про це орган опіки і піклування.
У разі відсутності осіб, які можуть надати згоду на надання медичної та/або реабілітаційної допомоги малолітній дитині, за наявності ознак прямої загрози її життю, таку допомогу надають без згоди, а лікар повинен діяти в найкращому інтересі малолітньої дитини, що полягає у збереженні її життя та здоров’я.
5. Медичну та/або реабілітаційну допомогу недієздатній фізичній особі надають за інформованої письмової згоди її опікуна. Недієздатна фізична особа має право бути вислуханою, якщо вона здатна сформулювати та висловити свої думки про надання їй медичної та/або реабілітаційної допомоги.
У разі відсутності згоди опікуна на надання медичної та/або реабілітаційної допомоги недієздатній фізичній особі, за наявності ознак прямої загрози її життю, лікар повинен діяти в найкращому інтересі недієздатної фізичної особи, що полягає у збереженні її життя та здоров’я, а також невідкладно повідомити про це орган опіки і піклування.
У разі відсутності особи, яка може надати згоду на надання медичної та/або реабілітаційної допомоги недієздатній фізичній особі, за наявності ознак прямої загрози її життю, таку допомогу надають без згоди, а лікар повинен діяти в найкращому інтересі цієї фізичної особи, що полягає у збереженні її життя та здоров’я.
6. Медичну та/або реабілітаційну допомогу фізичній особі, цивільну
дієздатність якої обмежено через психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своєї поведінки та/або керувати нею, надають за інформованої письмової згоди фізичної особи та її піклувальника.
У разі відсутності згоди між піклувальником та фізичною особою,
цивільну дієздатність якої обмежено через психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своєї поведінки та/або керувати нею, на надання медичної та/або реабілітаційної допомоги, за наявності ознак прямої загрози життю такої фізичної особи, лікар повинен діяти в найкращому інтересі такої фізичної особи, що полягає у збереженні її життя та здоров’я, а також невідкладно повідомити про це орган опіки і піклування.
У разі якщо фізична особа, цивільну дієздатність якої обмежено через психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своєї поведінки та/або керувати нею, не здатна надати усвідомленої інформованої письмової згоди на медичну та/або реабілітаційну допомогу, таку згоду надають за рішенням суду.
7. Фізична особа з повною цивільною дієздатністю, яка усвідомлює
значення своєї поведінки та може керувати нею, має право відмовитися від надання їй медичної та/або реабілітаційної допомоги або вимагати припинення надання медичної допомоги, що вже розпочалась.
8. За наявності ознак прямої загрози життю фізичної особи медичну
та/або реабілітаційну допомогу надають без її згоди за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди від такої особи, її представника або уповноваженої нею особи та за браком попередніх розпоряджень, оформлених відповідно до закону.
Представниками або уповноваженими особами фізичної особи з повною дієздатністю, яка не здатна надати згоду на медичну та/або реабілітаційну допомогу за наявності ознак прямої загрози її життю, є фізичні особи в такій пріоритетній послідовності: довірена особа фізичної особи, яка діє на підставі довіреності та/або договору доручення; довірена особа для повідомлення в разі настання екстреного випадку з фізичною особою, відомості про яку зазначено у Реєстрі пацієнтів в електронній системі охорони здоров’я; другий з подружжя; один із батьків; повнолітні син або донька; повнолітні брат або сестра; особи, які проживають із нею однією сім’єю.
9. Медичну та/або реабілітаційну допомогу надають відповідно до
стандартів у сфері охорони здоров’я.
10. Фізична особа, яка звернулася за наданням їй медичної та/або
реабілітаційної допомоги, має право на лікаря, фахівця з реабілітації, на вибір закладу охорони здоров’я, реабілітаційного закладу, методів профілактики, діагностики, лікування та/або реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та/або фахівця з реабілітації.
11. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, має право на допущення до неї інших медичного працівника, фахівця з реабілітації, члена сім’ї та/або іншої близької особи, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, представника з кола осіб, визначених частиною восьмою цієї статті, а також на допущення до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.
12. Допомогу у сфері психічного здоров’я надають фізичній особі
відповідно до закону.
13. Медичну допомогу різних видів (екстрена, первинна, спеціалізована, паліативна тощо) надають фізичній особі відповідно до законодавства.
14. Реабілітаційну допомогу різних видів, зокрема реабілітація у сфері охорони здоров’я, надають фізичній особі відповідно до законодавства.
15. Фізична особа може бути зобов’язана проходити медичний огляд у випадках та порядком, встановлених законом, з дотриманням принципів необхідності і домірності.
Проєкт статті 305. Репродуктивні права
1. Фізична особа має право репродуктивного вибору, зокрема приймати вільне та відповідальне рішення щодо планування кількості дітей, інтервалу між їх народженням, необхідних для збереження здоров’я матері та дитини.
Це право охоплює також відмову від материнства, батьківства.
2. Жінка має право на материнство. Чоловік має право на батьківство.
Позбавлення жінки або чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням нею/ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї/нього є підставою для компенсації завданої їй/йому моральної шкоди.
Позбавлення жінки або чоловіка репродуктивної функції у зв’язку із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є підставою для компенсації державою завданої їй/йому моральної шкоди.
Вагітній жінці мають бути створені умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини.
Матері та/або батькові мають бути створені умови для поєднання материнства/батьківства із здійсненням нею/ним інших прав та виконанням обов’язків.
3. Фізична особа може здійснювати свою репродуктивну функцію, зокрема із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій, на умовах та порядком, визначених законодавством.
Програми допоміжних репродуктивних технологій застосовують лише за медичними показаннями та за інформованої письмової згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Кріоконсервація та зберігання репродуктивних біологічних матеріалів, ембріонів для використання у власних потребах, донорства, використання та розпорядження анатомічними матеріалами, що мають репродуктивні властивості, застосовують на умовах та порядком, визначених законом.
Фізична особа має право на таємницю застосування програм допоміжних репродуктивних технологій.
Фізична особа, народжена в результаті застосування програм допоміжних репродуктивних технологій, має право після досягнення нею повноліття одержати інформацію про своє походження.
4. Фізична особа має право на репродуктивне здоров’я, зокрема вчиняти дії, спрямовані на його поліпшення, підтримання або зміну обсягу репродуктивної функції.
Фізична особа має право на вибір способів та засобів контрацепції.
Стерилізацію може бути проведено лише за інформованої письмової
згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Штучне переривання вагітності, що не перевищує дванадцять тижнів, може бути виконано лише та за інформованої письмової згоди жінки.
У випадках, визначених законодавством, штучне переривання вагітності може бути виконано під час вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.
Перелік обставин, що уможливлюють штучне переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, визначає законодавство.
5. Примус у здійсненні репродуктивних прав заборонений.
Запропонована редакція правових норм не відповідає вимогам щодо якості закону, оскільки дає широкі права центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я визначати порядок, зміст та обсяг надання медичної та/або реабілітаційної допомоги (що мається на увазі!?). Тут відсутнє право батьків надавати чи не надавати згоду неповнолітнім дітям на отримання тієї чи іншої медичної/реабілітаційної допомоги, що в ряді країн включає гормональну терапію та так звані “трансгендерні переходи”, що є неприпустимим до досягнення повноліття і має невідворотні шкідливі наслідки. Тут не визначений чіткий зміст репродуктивних прав, прав неповнолітніх осіб, що є примусом до репродуктивних прав (виношення і народження дитини після 12 тижнів може вважатися примусом!?).
Також, практика надання дозволу на переривання вагітності на рівні Закону призводить до небажаних результатів у вигляді недбалого ставлення до статевого життя, вбивства ненароджених дітей, подружніх обов’язків, поглиблює моральну деградацію та демографічну кризу. В такому випадку варто триматися практики інших європейських країн, де аборти заборонені, за певними виключеннями.
Крім того, в Україні відсутній примус до батьківства і материнства. Тому, встановлювати відмову від батьківства і материнства правом – не відповідає моральним засадам суспільства і національним інтересам в умовах демографічної кризи, знецінює значення батьківства, спонукає до росту сирітства, нещасливого дитинства і безвідповідального статевого життя, що суперечить ст. 51 Конституції України.
5.2.4. Недопустимим є прийняття наступних правових норм, які загрожують здоров’ю нації, дітей, національним інтересам.
Проєкт статті 307. Право на свободу природного існування
1. Фізична особа має право на свободу природного існування.
2. Фізична особа може вільно, на власний розсуд, відповідно до власних потреб, інтересів і цілей визначати свою поведінку і ухвалювати рішення у сфері природного існування порядком, у спосіб і в межах, що не суперечать Конституції України, цьому Кодексу та/або іншим законам, доброзвичайності.
3. Фізична особа може вимагати від будь-кого не порушувати право на свободу природного існування та/або не вчиняти будь-яких інших дій, що впливають на його зміст, обсяг або можливість вільного і самостійного волевиявлення.
4. Право на свободу природного існування може бути обмежено лише у випадках, визначених Конституцією України, порядком, у спосіб і в межах, встановлених законом.
5. Цькування, залякування, переслідування, будь-які інші форми фізичного, психічного, психологічного та/або іншого тиску на фізичну особу заборонені.
6. Втягування фізичної особи у вживання спиртних напоїв, наркотичних, психотропних засобів, вчинення інших дій, що призводять до біологічної, психічної, психологічної та/або іншої залежності фізичної особи, заборонені.
Проєкт статті 308. Право на тілесну недоторканність
1. Фізична особа має право на тілесну недоторканність (тілесну
автономію), зокрема вирішувати питання, що стосуються її тіла, включаючи медичні, біотехнологічні та/або інші втручання, що їх вчиняють за її інформованої письмової згоди. Це право охоплює також відмову від будь-якого втручання, крім випадків, визначених законом.
2. Фізична особа має право на надання інформованої письмової згоди на визначення подальшої долі свого тіла та/або його частин після смерті, зокрема у спосіб передання після смерті свого тіла та/або його частин науковим, медичним або навчальним закладам.
Фізична особа може відкликати вже надану згоду або заборонити будь-яке використання її тіла та/або його частин після смерті. У такому разі згода членів сім’ї померлої особи, близьких родичів та/або інших заінтересованих осіб щодо визначення долі тіла померлої особи та/або його частин після смерті є нікчемною.
3. Фізична особа не може бути піддана тортурам, жорстокому, нелюдському поводженню або покаранню.
4. Фізичне покарання батьками, опікунами, піклувальниками, іншими законними представниками, вихователями, а також будь-якими іншими
особами малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних заборонено.
У разі жорстокого або такого, що принижує гідність, поводження фізичної особи стосовно іншої фізичної особи, яка перебуває в безпорадному стані, застосовують заходи, встановлені цим Кодексом.
Проєкт частини 5 ст. 315 Право на ім’я.
Фізична особа має право на зміну свого прізвища у разі: 1) державної реєстрації шлюбу; 2) визнання шлюбу недійсним; 3) розірвання шлюбу; 4) зміни прізвища одним із батьків; 5) зміни прізвища обома батьками; 6) усиновлення; 7) скасування усиновлення або визнання його недійсним; 8) зміни (корекції) статі фізичної особи; 9) застосування до особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві, заходів безпеки; 10) в інших випадках, визначених законом.
По перше, відбувається безпідставна підміна понять “природного чи біологічного існування” особи з “вольовим правом вільного вибору такого існування”, в т.ч. відповідно до її біологічної статті, що є вкрай небезпечним, особливо серед дітей і молоді, адже передбачається право на зімну (корекцію) статі, що прямо суперечить суспільній моралі та національним цінностям, а також складає загрозу життю і здоров’ю особи.
По друге, відсутні будь-які вікові обмеження щодо права на здійснення такого вибору, тим самим надається право дітям, які мають не сформовану психологічну особистість і є вкрай вразливими, під впливом зовнішніх деструктивних факторів робити не свідомий вибір будь-якої асоціальної поведінки, особливо в сфері своєї ідентичності.
По третє, такій особі, в т.ч неповнолітній, надається агресивне право вимагати від усіх і кожного не порушувати право на свободу відповідного хибного “природного існування” та/або не вчиняти будь-яких інших дій, що впливають на його зміст, обсяг або можливість самостійного і вільного волевиявлення, тим самим батьки позбавляються виховної функції щодо своїх дітей і права їх виховувати відповідно до своїх переконань, суспільної моралі, віри, і т.і., що гарантовано Конвенцією про захист прав дитини, зокрема її ст.8, 27, 30, 34.
По четверте, в зазначеному випадку, будь-які прояви непослуху чи нестабільної поведінки і бажань дитини, повинні задовольнятися батьками, оскільки будь-які інші дисциплінарні міри будуть вважатися порушенням права на “природне існування”, що в подальшому може розцінюватися підставою для позбавлення батьківських прав.
По п’яте, вказані норми без будь-яких вікових обмежень та медичних показників дають право дітям самостійно вирішувати долю свого тіла, що в т.ч. це включає аборти, гормональну терапію, так звані “трансгендрені переходи”, що практикуються і агресивно популяризуються ліво-радикальними політичними силами в інших країнах і що призводить до невідворотних негативних фізичних, психологічних і асоціальних наслідків. Відповідні факти вже встановлені численними науковими дослідженнями та негативним досвідом інших країн.
Така тенденція і неякісні законодавчі норми знищують право, в першу чергу дитини на безпечне психологічне і фізичне виховання в здоровому сімейному оточенні, потім знищують права батьків на обрання власних методів виховання, стимулюють моральне і статеве розтління серед дітей і молоді, що неминуче призводить до деградації і вимирання нації, її ідентичності і самобутності, краху інституту сім’ї і шлюбу.
Тотожні необдумані законодавчі ініціативи були запроваджені ліво-радикальними політичними силами в багатьох країнах, що призвело до невиправданих наслідків, соціального занепаду, шкоди моральному і фізичному здоров’ю людей, вкрай негативно відобразилось на демографічних показниках. Наразі ряд країн Європи в т.ч. США почали активно скасовувати відповідну хибну соціальну практику та повертати нації до природного і біологічного порядку речей та захищати своїх дітей і жінок від агресивного насилля так званої “гендерної ідеології”, про що говорилось вище (див. п.1).
Реалізація описаних прав може здійснюватись самостійно виключно повнолітніми особами, відповідно до моральних засад суспільства. А реалізація таких прав дітьми може здійснюватись виключно під наглядом і вихованням з боку батьків/опікунів, з урахуванням моральних засад суспільства та права батьків на виховання своїх дітей відповідно до своїх переконань та світогляду.
Проєкт частини 2 статті 312. Право на донорство
2. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути живим донором парних органів, органів, здатних до самовідтворення, інших анатомічних матеріалів, зокрема репродуктивних клітин, а також кріоконсервованих ембріонів, створених з репродуктивною метою, але не використаних для лікування замовників послуг із застосування допоміжних репродуктивних технологій, у межах, визначених цим Кодексом та/або іншим законом, а також якщо це не суперечить доброзвичайності.
Донорство кріоконсервованих ембріонів для лікувальних цілей є фактичним знищенням/вбивством ненароджених дітей, що категорично суперечить моральним засадам суспільства і етичним нормам.
5.2.5. Наступні законодавчі ініціативи за проєктом №15150 порушують ряд конституційних прав, в тому числі права на свободу віросповідання та діяльність релігійних громад направлених на допомогу особам, які зробили помилку в своєму житті чи обрали асоціальний спосіб існування:
Проєкт статті 310. Право на психічну недоторканність
1. Фізична особа має право на психічну недоторканність (психічну автономію).
2. Застосування методів безпосереднього психічного впливу (гіпнотична терапія, введення психотропних речовин, що здійснюють поза медичною практикою або з порушенням встановлених клінічних протоколів тощо), технологій прихованого психічного впливу, проведення медичних, наукових та інших дослідів, експериментів, процедур, пов’язаних із нейромоніторингом, нейростимуляцією або інструментальною діагностикою психофізіологічного стану особи, а також будь-який інший спосіб медичного, психічного, психологічного, психофізіологічного та іншого втручання у психіку фізичної особи може бути вчинено лише за її інформованої письмової згоди або у випадках та порядком, визначених законом.
Фізична особа у будь-який момент може відмовитися від будь-якого зазначеного в абзаці першому цієї частини втручання в її психіку, зокрема і після того, як його розпочато, та вимагати припинення такого втручання.
3. Фізична особа має право на захист від поведінки іншої особи, що спричиняє психологічне насильство, емоційний тиск, маніпулювання свідомістю або інші форми втручання у стан психічного здоров’я”.
Дана норма не відповідає вимогам щодо якості закону, повністю забороняє функцію батьківського виховання дітей, адже не містить обмеження щодо реалізації таких прав дітьми, фактично забороняє проведення публічних богослужінь і релігійних обрядів, будь-яке публічне висловлення чи зауваження особі, може розцінюватись як порушення її психічної недоторканості. Відповідні норми можуть створити умови для повного свавілля, морально-духовного занепаду, тиранії з боку психічно неврівноважених осіб, знищення умов для щасливого і безпечного сімейного виховання, дитинства, батьківства, материнства. Атмосфера в сім’ях буде створюватись некерованим емоційним станом дітей (під впливом деструктивних інформаційних джерел), з несформованою психологічною і сталою особистістю, здатною поважати права інших. При цьому батьки будуть позбавлені можливості виховувати своїх дітей і формувати в них цілісну, емоційно здорову і зрілу особистість. Не складно уявити, в що перетвориться в таких законодавчих умовах сімейне щастя, радість подружжя, дитинства батьківства, тощо.
Такі необдумані законодавчі норми, без вікового обмеження для дітей та права батьків на їх виховання, є прямою загрозою для існування нації та країни в цілому, призводять до свавілля і тиранії.
Проєкт статті 317. Право на індивідуальність
1. Фізична особа має право на індивідуальність.
2. Фізична особа має право на формування, збереження та зміну своєї індивідуальності з урахуванням особливостей біологічної, психічної, психологічної, соціальної, культурної, національної, релігійної, мовної та іншої самобутності, а також на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо це не суперечить Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності.
3. Дискримінація фізичної особи за ознаками індивідуальності (статтю, віком, станом здоров’я, ознакою раси, кольором шкіри, стилем одягу, зовнішністю, видом статури, особливостями будови тіла, наявністю ознак інвалідності, вагою, зростом, голосом, порушенням рухових функцій, манерою поведінки, політичними, релігійними та іншими переконаннями, етнічним, соціальним походженням, майновим станом тощо) заборонена.
Не є дискримінацією фізичної особи за ознаками індивідуальності встановлення відмінностей, обмежень, привілей або вимог у відносинах, якщо вони об’єктивно обґрунтовані, розумні, переслідують легітимну мету, способи досягнення якої є належними та необхідними, зокрема:
забезпечення охорони життя та здоров’я зазначеної фізичної особи або інших фізичних осіб, захист національної безпеки, громадського порядку, запобігання кримінальним правопорушенням, забезпечення охорони здоров’я населення та прав і свобод інших осіб;
дотримання встановлених законом санітарно-гігієнічних або екологічних норм і правил;
об’єктивна необхідність відповідності особистих якостей, навичок, вмінь, зокрема зовнішнього вигляду, фізичного стану, специфічним професійним вимогам, встановленим законом та/або договором, без якої належне виконання професійних, трудових, службових, військових та інших обов’язків є неможливим;
захист вразливих груп населення, якщо це визначено законом та не спрямовано на приниження їхньої індивідуальності;
забезпечення вирізнення працівників або представників юридичної особи, якщо це є істотною складовою надання послуги або виконання функції, а також домірно поширюється на всіх осіб у відповідних відносинах;
захист доброзвичайності.
Зазначені відмінності, обмеження, привілеї або вимоги у відносинах повинні бути домірними до легітимної мети, яку вони переслідують, а їх встановлення не повинно призвести до повного нівелювання права фізичної особи на індивідуальність.
Фізична особа має право на захист від дискримінації за ознаками її індивідуальності, включаючи відшкодування, компенсацію шкоди.
Проєкт статті 324. Право на честь, репутацію
1. Фізична особа має право на честь як позитивну соціальну оцінку особи з боку оточуючих, засновану на узгодженості її поведінки з доброзвичайністю.
2. Фізична особа має право на репутацію як набуту особою суспільну оцінку її ділових та/або професійних якостей при виконанні трудових, посадових, службових, військових, громадських або інших обов’язків.
3. Фізична особа має право формувати, змінювати та/або використовувати свою репутацію в різних сферах своєї діяльності у спосіб, що не суперечить Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності.
4. Фізична особа на визнання її заслуг може бути відзначена, нагороджена або заохочена іншим чином. Види відзнак, нагород, інших заохочень, а також підстави та порядок їх застосування визначає законодавство або договір.
Фізична особа може бути відзначена, нагороджена після смерті на підставах, порядком, у спосіб і в межах, встановлених законодавством або договором.
5. Інформацію щодо честі, репутації фізичної особи поширюють у спосіб, що не суперечить Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності та не порушує презумпцію невинуватості.
6. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її честі, репутації, відшкодування, компенсацію завданої шкоди.
Знову спостерігається відсутність вікового обмеження для реалізації зазначених прав, відсутність належної якості закону, виключення батьків з процесу виховання дитини і надання її права формувати свою індивідуальність на власний вибір, що призводить до наслідків зазначених в попередньому пункті.
Також дана норма, як і попередні норми щодо “права на природне існування” та “психічну недоторканість”, мають подібні наслідки та загрози для людей і суспільства. Вкотре спостерігається намагання авторів закону виключити з правового поля “суспільну мораль” і переорієнтуватись на так звану “доброзвичайність” (boni mores), за якою насправді чітко просліджується заборона на будь-яке “негативне ставлення”, знищення суспільної моралі/традицій/звичаїв, свободи слова, переконань, віросповідання, національних цінностей/інтересів, інституту сім’ї, батьківства, здорового дитинства. Це складає суттєву загрозу для існування народу і країни в цілому відповідно до його самобутності та ідентичності.
5.2.6. Проєкти статей 321, 322, 326, 327 щодо права на особистий цифровий образ, цифрове вирізнення, права на інформацію та особисту інформацію знову виключають вікові обмеження для дітей та можливість турботи і нагляду батьків в реалізації вказаних прав, адже існують численні випадки самогубств, асоціальної та іншої деструктивної поведінки дітей в результаті неконтрольованої участі в різних інтернет проєктах, іграх, спільнотах, у тому числі випадки вербування спецслужбами інших держав для вчинення терактів. Нині ряд європейських країн визнають негативний вплив від доступу дітей до інформації, соціальних мереж та мережі інтернет в цілому, тому це вкотре вказує на необхідність вікового обмеження таких прав та обов’язкового участі і нагляду з боку батьків.
Статі 332, 333 законопроєкту теж виключають право батьків здійснювати нагляд за нотатками і кореспонденцією своїх дітей, з відповідними наслідками і загрозами, має бути встановлене вікове обмеження для реалізації таких прав на рівні повноліття.
5.2.7. Також, спостерігається намагання ініціатора законопроєкту №15150 позбавити батьків права на медичну інформацію щодо своїх дітей після 14 років, тим самим надавши їм можливість, без відома батьків робити аборти, приймати гормональну терапію, здійснювати так звані “трансгендерні переходи” та інші експерименти зі своїм тілом, враховуючи вищевказані попередні правові норми та їх наслідки, про що вже говорилось раніше.
Проєкт статті 329. Право на медичну інформацію
1. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на
отримання повної, достовірної та актуальної медичної інформації про себе, ліцензійної інформації про надавача медичної послуги, зокрема про кваліфікацію медичних працівників, наданої своєчасно, а також на отримання копії та/або ознайомлення з документами, що містять медичну інформацію про неї.
2. Малолітня дитина має право на отримання медичної інформації в доступній для її віку і можливості сприйняття формі з урахуванням психофізіологічної зрілості та емоційного стану.
Батьки або інші законні представники мають право на медичну інформацію про свою малолітню дитину (підопічного) до досягнення нею чотирнадцяти років.
У разі якщо згоду на медичну допомогу малолітній дитині надає інша фізична особа відповідно до приписів цього Кодексу та/або іншого закону за відсутності батьків або інших законних представників, вона має право на медичну інформацію про малолітню дитину.
3. Законні представники мають право на медичну інформацію про особу, яку визнано недієздатною або обмежено дієздатною.
Фізична особа, яку визнано недієздатною або обмежено дієздатною, має право отримувати медичну інформацію у доступній для її стану та можливості сприйняття формі.
4. Фізична особа, її законний представник або інша уповноважена особа мають право на запит щодо отримання копії документів, що відображають медичну інформацію про фізичну особу, зокрема про стан її здоров’я, дотриманням приписів частин п’ятої та шостої цієї статті та принципу конфіденційності відомостей про третіх осіб. Фізичній особі або її законному представнику копії медичних документів надають безоплатно.
5. Якщо медична інформація про фізичну особу може негативно вплинути на стан її здоров’я або стан здоров’я фізичних осіб, зазначених у частині другій цієї статті, перешкоджати процесу надання медичної допомоги, медичні працівники мають право надати їй/їм неповну інформацію, обмежити можливість ознайомлення її/їх з окремими медичними документами.
6. Фізична особа з повною цивільною дієздатністю може письмово відмовитися від отримання медичної інформації про себе або призначити довірену особу для отримання такої медичної інформації у визначеному обсязі.
7. У разі смерті фізичної особи осіб, визначених частиною першою статті 325 цього Кодексу, наділяють посттанативними правами, зокрема бути присутніми під час дослідження причин її смерті, на свій запит щодо отримання копії документів, що містять медичну інформацію про фізичну особу, з дотриманням принципу конфіденційності відомостей про третіх осіб, ознайомлюватися з висновками про причини її смерті, а також правом на оскарження цих висновків до суду.
Проєкт статті 330. Право на медичну таємницю
1. Фізична особа має право на медичну таємницю, зокрема на збереження в таємниці медичної інформації про себе та відомостей немедичного характеру, пов’язаних з наданням такій особі медичної та/або реабілітаційної допомоги, з її особистим, сімейним життям.
2. Заборонено вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про фізичну особу, що становить медичну таємницю.
3. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення медичної таємниці, що стала їй відома у зв’язку з виконанням професійних, службових обов’язків або з інших джерел.
Цей обов’язок є безстроковим, якщо іншого не визначено законом”.
Проєкт статті 334. Право на особистий простір (приватність)
1. Фізична особа має право на особистий простір (приватність).
2. Фізична особа порядком, у спосіб і в межах, які не суперечать закону, має право визначати свій особистий простір (приватність) і його межі, вільно, на власний розсуд вирішувати, яким чином організовувати і здійснювати свою життєдіяльність у сфері сімейних, побутових, інтимних, інших особистих відносин, не пов’язаних з виконанням покладених на неї публічних функцій.
3. Фізична особа вільно, на власний розсуд визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особистий простір (приватність), а також обсяг та/або зміст такої інформації порядком, у спосіб і в межах, установлених законом.
4. Втручання у сферу особистого простору (приватності) фізичної особи можливо лише за її згоди.
Фізична особа вільно, на власний розсуд визначає можливість або неможливість сторонніх осіб втручатися у її особистий простір (приватність), а також межі та тривалість такого втручання.
5. Фізична особа має право не розголошувати обставини свого особистого простору (приватності), а також вимагати нерозголошення обставин від інших осіб, які володіють такою інформацією.
6. Підстави та порядок обмежування права на особистий простір (приватність) встановлює Конституція України, цей Кодекс та/або інший закон.
Проєкт статті 336 передбачає право на цифровий особистий простір (цифрову приватність) для всіх фізичних осіб.
В зазначених нормах знову простежується відсутність вікового обмеження повноліттям щодо права на приватність, з усіма відповідними наслідками для дитини, батьків, про що вже говорилось раніше.
Статті 338-343 законопроєкту, які визначають особисті права, що забезпечують свободу соціального буття фізичної особи, теж не мають вікового обмеження та не передбачають участі батьків/опікунів в реалізації відповідних прав дітьми.
6. Щодо книги вісім “Право приватне міжнародне” законопроєкту
Глава 128 законопроєкту “Колізійні норми сімейного права”, породжує ряд спірних питань щодо можливості визнання в Україні шлюбом одностатевих відносин, які були зареєстровані за особистим правом іноземця за межами України (ст.ст.1817 ч.1 п.9, 1871, 1874 ч.2). При цьому, стаття 1885 законопроєкту не дає підстав визнавати такий шлюб недійсним.
Вказані положення можуть негативно вплинути на депопуляцію сімейних відносин в Україні, адже необхідність визнання одностатевих відносин шлюбом, зареєстрованих в іноземній юрисдикції, не відповідає національним цінностям/інтересам та суспільній моралі, особливо в умовах війни та демографічної кризи. Правове поле України має бути захищено від деструктивних чинників, повинно відповідати найкращим інтересам держави та бути прикладом для інших країн в побудові здорового суспільства з високими моральними цінностями.
7. Щодо книги шостої законопроєкту “Право сімейне”
В цілому положення даної книги відповідають ст.11, 51 Конституції України та національним цінностям і направлені на захист державних інтересів в сфері інституту сім’ї. Дана книга містить якісні інструменти для усунення реальних загроз в умовах глобальних світових викликів, направлені на збереження національної самобутності та ідентичності, захист патріотичної і оборонної свідомості, адже основним мотивуючим чинником для захисту держави є сім’я і сімейні цінності українського народу.
Поряд з цим, вважаємо скасування Сімейного Кодексу України з перенесенням даної галузі до окремого розділу Цивільного Кодексу несе в собі депопулюючий аспект і не відповідає національним інтересам, оскільки сім’я, як первинний і основний осередок суспільства, з метою його популяризації та захисту має регулюватись окремим Кодексом, що повністю відповідатиме ст. 51 Конституції України. Адже, сімейні відносини не варто прирівнювати до звичайних приватноправних, оскільки популяризація і розвиток здорової сім’ї, батьківства, дитинства є особливим предметом національної безпеки та гарантом української державності, особливо в умовах війни та демографічної кризи, а тому має загальносуспільне/публічне значення. Також викликає занепокоєння поглинання сімейного кодексу проектом нового цивільного, в той час, коли інші галузі приватноправні галузі права зберігають кодексний формат регулювання і значимості, зокрема Житловий кодекс, КзПП, Земельний Кодекс, тощо.
7.1. В цьому ж контексті, зі статей 1509-1510 законопроєкту слід вилучити нотаріуса з переліку суб’єктів, які здійснюють правочин розірвання шлюбу.
По-перше, шлюб – це особливий рівень відносин, спрямований на формування основного осередку суспільства – сім’ї. Відтак шлюб має особливий статус, значно вищий за звичайні договірні відносини. Відтак реєстрація та розірвання шлюбу можливе лише за посередництва держави – органу державної реєстрації актів цивільного стану та/або суду. По-друге, нотаріуси не наділені правом брати участь у реєстрації шлюбу, тому їхня участь у розірванні шлюбу є невиправданою, нелогічною і недоцільною, створює хибне враження про шлюб як елемент договірного, а не природного права.
7.2. Стаття 1527 законопроєкту теж підлягає вилученню, оскільки допоміжні репродуктивні технології можуть бути доступними лише подружнім парам у встановленому порядку. Надання такого доступу для одиноких чоловіків і жінок суперечить моральним засадам, етичним нормам, відкриває можливість для зловживань, у тому числі для торгівлі людьми. Прагнення набути батьківський або материнський досвід може бути реалізоване через процедуру усиновлення, яка є доступною для одиноких осіб і відповідає суспільній моралі та національним цінностям.
***
Слід зазначити, що збереження правильної і природної дефініції шлюбу та сім’ї в даному законопроєкті хоч і є позитивним аспектом, однак, в разі прийняття інших зазначених норм в частині встановлення нового соціально-гуманітарного устрою в сфері приватного права, морально-статевого розтління особливо серед дітей, в подальшому призведе до руйнування інституту сім’ї. Адже розбещене і аморальне суспільство не здатне створювати здорові сім’ї, берегти подружню вірність, виховувати дітей і підтримувати існування нації в цілому.
Таким чином можна виснувати, що вказані положення ст.ст. 6, 8, 12 ч.3, 37, 38, книга друга “Право особисте”, зокрема ст.ст. 286-288, 301-305, 307-308, 310, 312 ч.2, 315 п.8 ч.5, 317, 321, 322, 324, 326, 327, 329, 330, 332-334, 336, 338-343, глава 128 “Колізійні норми сімейного права”, зокрема ст.ст.1817 ч.1 п.9, 1871, 1874 ч.2, 1885, ст.ст.1509, 1510, 1527 законопроєкту №15150 не відповідають положенням Конституції України, актам твердого міжнародного правова, встановлюють абсолютно новий суспільний/конституційний лад в соціально-гуманітарній сфері в неконституційний спосіб, з порушенням національних інтересів, які є гарантами державної безпеки, оборонної свідомості, національної гідності, самобутності та ідентичності.
Тому вважаю, що прийняття даного законопроєкту в нинішній редакції встановлює передумови та правові конструкції для нанесення шкоди суспільству, дітям і молоді, а як наслідок, шкоди державності, національної безпеки і майбутнього країни. Законопроєкт №15150 містить значну кількість ідей, які навіяні ліво-радикальними рухами з метою встановити домінування над країною та її ресурсами через деструктивний вплив і фінансування таких проєктів під утилітарними гаслами щодо захисту прав людини. Натомість правове поле України має формуватися на конституційному принципу – «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».