Націонал-патріотизм як громадсько-політична платформа значним чином локалізований на Галичині, хоча має своїх прихильників також у центральній Україні, меншою мірою – на Півдні та Сході України. Галицький Консенсус – сектантський, він претендує на Велику Україну, але на своїх умовах, шляхом сепарації. У їх розумінні – "більшість (75%) є неправильний народ", "ми ще не стали політичною нацією", "соціальні мережі профанують політику".
Розмежування трьох різних консенсусів в Україні відбулося в останні 5 років. Донбаський консенсус призвів до політико-територіальної сепарації та окупації Криму і Донбасу Росією з 2014 року. На процесах розпаду України в останні роки постав Київський Консенсус, про який йшлося вище. Водночас Галицький Консенсус, наявність якого його представники не хотіли визнавати ще півтора роки тому, перетворюється після президентських виборів 2019 року на наших очах у Галицький Розкол. Подібно до того, як Янукович став злочинним і зрадницьким лідером Кримсько-Донбаського сепаратизму, так і Порошенко стає злочинним і зрадницьким лідером Галицького Розколу, який вже є сепарацією, хоч ще не є сепаратизмом.
От скажімо, стаття Тараса Возняка "Чи є шанси сформувати український політичний народ?". Ми, ті самі 75%, які нібито ненація і ненарод, хотіли би дуже дізнатися, а як справжні націонал-патріоти, нібито нація і народ, тобто 25%, ставляться до зовнішнього управління Україною, аморального українського політичного класу, його корупції, його мародерства, його олігархічного здирництва, його торгівлі-на-крові, до затягування ним війни? Як власне націонал-патріоти ставляться до підтримки патологічного брехуна, здирника і мародера в якості політичного лідера, до порохоботства як соціального явища облудливої псевдопатріотичної масової пропаганди з примітивними дуже схожими на російські "скрєпи" "армія, мова, віра" і повсюдного мережевого тролінгу антивладної громадської опозиції?
Чи не має права народ і нація, яких нібито 75%, забажати повного перезавантаження політикуму? Народ не може бути елітою, але чи має він право розблокувати вертикальну мобільність для кооптації нової еліти? Якщо на незручні питання довго не відповідати, вони підривають довіру зсередини своїх змістів.
Оскільки Галицький Консенсус є погано артикульованим, прихованим за позірними науковими визначеннями, радикально розмежованим на нібито позитивну теоретичну програму і дуже суперечливу громадсько-політичну практику, його необхідно реконструювати як наявну і очевидну теоретико-практичну структуру установок.
Щонайперше, відмова від мислення – про багато речей ми в принципі не можемо говорити, коли про це раніше говорили в Росії. А раз говорили раніше в Росії, то говоріння про це – кремлівська пропаганда. Тобто виникає зручна причина для відмови від мислення – всяка критика націонал-патріотизму це кремлівська пропаганда. Це дуже ефективний на перших порах спосіб захисту націонал-патріотичної пропаганди: все, що їм не подобається – це кремлівська пропаганда. Але це само себе руйнує, бо не працює на рівні глибинних змістів.
Погана артикуляція програмних засад Галицького Консенсусу побудована на такому явищі як криптосемантика – коли значення безлічі програмних слів приховує їх справжній зміст (говорим одне – розуміємо для своїх інше). Така семантика побудована на архаїчних поняттях, які намагаються використовувати в сучасних і змінених реаліях. Говоримо політична нація, а насправді усіма своїми діями творимо мовно-етнічну націю. Говоримо про Томос задля єдності автокефальної церкви, а насправді інституціоналізуємо через подвійне зовнішнє церковне управління релігійний розкол в країні. Говоримо про війну, а насправді її правовим чином не визнаємо і не хочемо воювати, нехай за нас геополітичні союзники воюють. Говоримо про сучасну армію, але насправді відтворюємо радянську архаїчну армію, та й тій не даємо виконувати її функцію, дозволяємо лише гнити в окопах. Говоримо про абстрактні корупцію, здирництво і мародерство, але не хочемо визнавати, що політичний лідер на боці націонал-патріотів власне і творив цю корупцію, здирництво і мародерство.
Отже криптосемантика це засаднича для Галицького Консенсусу річ, яка приховує дійсні змісти, дійсні мотивації, дійсні цілі, блокує мислення і обмежує рефлексію.
В основні Галицького Консенсусу так чи інакше лежить архаїчний концепт етнічної нації, який облудно видає себе за концепт політичної, який є так само застарілим. Причому в просуванні етнічної нації використовують нібито ліберальну концепцію вибору – добровільне самовизначення, але публічне і з публічною ж сегрегацією.
Це сталінське самовизначення. На відміну від гітлерівської національної політики, де національне визначення накидувалося державою і держава потім здійснювала публічну сепарацію і сегрегацію, сталінська політика полягала у добровільному, але чітко фіксованому, національному самовизначенні (сам вибирай, що писати в 5 графі паспорту), але з наступною прихованою сепарацією і сегрегацією націй з боку держави.
Відтак ми маємо архаїчного монстра як установку соціального примусу: народ-націю. В згаданій статті Тараса Возняка – народ це історична спільнота, що поділяє певні цінності, стремить до однієї мети, а нація це спільнота політизованого (найбільше в культурі) і поєднаного масовою комунікацією суспільства.
Чи є мета у нації, яка фронтирна і відтак неекспансивна? Чи є якась інакша національна ідея, окрім як в концепті Подерв'янського "Від'їбіться від нас усі"? Адже це ізоляціонізм. Перемогти і українізувати всіх внутрішніх ворогів? А як вони всі від'їбуться чи виїдуть? З 2013 року Україна зменшилася на 13 мільйонів чоловік (Крим, Донбас, еміграція). І далі будемо боротися з внутрішніми ворогами? Зробимо Україну на 15-20 мільйонів і втішатимемося, що це всі свої?
Причому, ті, хто апелюють до народу та нації, не визнають вільне громадянське суспільство, бо мають суттєві домінанти та обмеження – примусова етнізована колективна пам'ять, установка на титульну націю, норми етнічної сегрегації в теперішньому, сепаратно-етнічне майбутнє і суспільна комунікація лише в рамках цих обмежень.
Криптосемантика "політичної нації" в Галицькому Консенсусі формулюється так: "Політична нація це етнічна нація, що здобула політичну владу". Це вкрай небезпечне і безперспективне визначення, що контрабандою протягує етніцизм у політичний націоналізм. Етнічна нація наративно видає себе за політичну націю, але в дійсній політиці здійснює не політичне об'єднання, а асиміляцію та обмеження в правах нетитульних націй. І тут справа не лише в росіянах – можна подивитися на упослідження кримських татар. Саме через таку маніпулятивну криптосемантику "політична нація" як поняття теж має померти, бо втрачає довіру.
За часів війни Росії з Україною націоналізм пропагандистськи розширюється до націонал-патріотизму, де значна частина громадян опиняються заручниками архаїчних націоналістичних уподобань і патріотичних антиросійських уподобань. Ресентимент найболючіше б'є саме того, хто ненавидить, а не того, кого ненавидять. Молодь тікає з України по світу не від війни, бо війна це драйвово для молоді, вона тікає від ресентименту.
Проблема навіть не в самому цьому архаїчному дискурсі, а в його охоронній формі. Проблема у агресивному несприйнятті інакшого, у відношенні до всякого інакшого як до чужого і ворожого. Мономодельність, сепарація, сегрегація, домінантність, неугодоздатність – ось основні онтологічні та комунікативні установки Галицького Консенсусу.
З цих засадничих уявлень та установок виникає трайбалізм і власне групова етика: своїм можна все, будь вони олігархи, здирники, мародери чи корупціонери. Чужим – закон про примус до нав'язаної колективної пам'яті, мови, норм повсякденності.
З трайбалізму виникає елітарна ексклюзивність. Націонал-патріоти видають себе за особливу частину еліти, еліту правильну, яка творить правильний народ, розвинуту націю.
В цьому трайбалізмі швидко знаходить собі притулок олігархічне здирництво в формі олігархічного консенсусу, тотальна корупція в формі корупційного консенсусу, мародерство вузького кола елітарно-ексклюзивної кліки. Саме це дозволяє націонал-патріотам творити та підтримувати істеричну націонал-патріотичну комунікацію, закривати очі на торгівлю-на-крові.
Така кругова порука олігархічного та корупційного консенсусу породжує етатизм, тобто захист олігархічної і корумпованої держави в умовах війни. Таким чином олігархія і корупція отримують причини для подовження млявої зовнішньої війни і інтеріорізації війни проти внутрішніх ворогів – представників нетитульних націй, представників універсальних наднаціональних проектів, представників лівих ідеологій.
Найбільше впадає в око націонал-патріотичний максималізм: "Або Україна буде націонал-патріотичною, або України не буде взагалі", відтак з'являється теза про руйнування України як своєрідний шантаж: "хочете бути в єдиній Україні, ставайте націонал-патріотами", або також пряме залякування: "або націонал-патріотична Україна, або російська", ніби нічого інакшого не буває.
Ще одним, не менш важливим, засновком Галицького Консенсусу є релігійний парадокс. Церква не становила таку частину офіційної політики ще навіть 5 років назад, як це відбувається зараз. На тлі явного занепаду науки як інституту та світогляду, Україна в цьому контексті уподібнюється до російського православного фундаменталізму ПГМ – "православ'я головного мозку". І тут нас не спасають ані греко-католики, ані протестанти Галичини, які більш помірковані, тому що православ'я втягує українську політику в свій дискурс, а не в католицький чи протестантський. Парадокс у тому, що Галицький Консенсус тут змушений політично обирати православний політичний дискурс, будучи по суті католицьким в своїй основі. Саме це лежить в основі галицької релігійної сепарації.
Важливим процесом націонал-патріотичного Галицького Консенсусу є мовний гвалт. Це складне соціальне явище, що містить декілька взаємопов'язаних соціальних установок.
Мовний реваншизм. Росіяни та російська мова довго утискали українців та українську мову, тепер українці помстяться і будуть утискати росіян та російську мову.
Мовний фетишизм. Реванш буде не в сфері більшого розвитку інтелектуалізму, науки чи мистецтва, а саме в сфері простого мовного вжитку – це легше пояснити масам, легше перевірити і т.д.
Публічний і демонстративний мовний примус. Для вживання української мови має здійснюватися агресивний примус, на вживання російської мови має бути накладено обмеження. Демонстративність мовного примусу має надавати безпосереднє задоволення мовним фетишистам, а переживання і дискомфорт російськомовних мають слугувати основою цього збоченого задоволення. Неадекватні мовні фетишисти здобувають державну і суспільну підтримку через націонал-патріотичну істерію на телебаченні та в соціальних мережах.
Але якщо ми транслюємо мовну агресію та мовний примус, то мова вже не має значення. Інакше кажучи, мова, яку потрібно захищати шляхом збоченого до фетишизму реваншу, вже мертва. Жива мова сама себе захищає, вона не потребує солдатів мовної армії.
Дискурсивна агресія. Виникає так звана мова агресії, яку точніше називати дискурсивною агресією. Дискурс страху стає основою такої агресії на основі постійного залякування "А то Путін нападе", "А то росіяни домінуватимуть всередині України".
Націонал-патріотична істерія в Україні досягла в останній час майже такого рівня, як імперсько-радянська істерія в Росії. Але це порівняння не може бути відрефлексовано націонал-патріотами, бо істероїди свідомо відключають рефлексію та мислення. Вступати в змістовну і осмислену комунікацію з істероїдами стає неможливо.
Націонал-патріотична ексклюзивність. Націонал-патріотична ідентичність – єдино правильна для України, решта українців – або манкурти, або жертви російської пропаганди, або кремлівські агенти, тобто зрадники. Причому призначати когось зрадниками мають право лише націонал-патріоти. Решта, якщо вказують націонал-патріотам на їх зраду (перенесення війни з Росією з лінії розмежування всередину України, співробітництво з олігархами, які мають бізнес-стосунки та таємні домовленості з ворогом), називаються зрадофілами. Виникає дивна ситуація – нібито зрадники є водночас і зрадофілами. Зрештою такий дискурс втрачає логічність і переконливість.
Дзеркальне зомбування. Зомбовані агресивною російською пропагандою жителі України не мають права на договірну солідарність. Їх потрібно не піддати дезомбуванню, а піддати дзеркальному зомбуванню ще більш агресивної української пропаганди. Тому українське телебачення та соціальні мережі захопила націонал-патріотична істерія, яка по суті нічим не відрізняється, від російської радянсько-імперської істерії. Оскільки українці все одно лишаються зомбовані, то ті, хто їх зомбував, займає щодо них позицію маніпулювання і стає специфічно домінантною і сегрегаційною елітою.
Моральний релятивізм. Націонал-патріоти погоджуються на аморальність свого лідера, а це підриває традицію моральної переваги їх лідерів в минулому. Енергетика без етики не спрацює. Порошенко сьогодні так само небезпечний для України, як Янукович у 2014.
Партикуляризм як заперечення універсальності, коли універсальність розглядають винятково як імперськість, радянщину чи європейськість у національно-споживчому змісті.
Провальне регіональне домінування. Ані "Свобода", ані "Самопоміч" не досягли впевнених інституційних політичних успіхів. Галицька сепарація в цьому сенсі подібна до донбаського сепаратизму. Вони обоє є маргіналіями України, вони обоє розривають Україну і ведуть до її розколу. Україна територіально може лишитися без регіональних маргіналій – Донбасу та Галичини. В цьому є якась збочена погордливість галичан: бути більшими українцями, ніж Україна, і жити окремо від України.
Відмова від солідаризації поза націонал-патріотичним примусом. Відтак галицька сепарація розколює Україну тим, що не визнає масштабнішого солідаризму за межами націонал-патріотизму.
Галицький Консенсус, про який свого часу існувало лише аналітичне узагальнення, до того ж дуже критиковане галичанами, тепер перетворився на галицький розкол в контексті націонал-патріотів з їх 25%. Націонал-патріоти заблокували своє соціальне мислення і рефлексію, знизили рівень політичних домагань, отримали вкрай злочинного, аморального і дуже небезпечного для України лідера.
Назагал, висновок про Галицький Консенсус – суперечлива та архаїчна картина світу, слабкі трайбалістські та ресинтементальні мотивації, які не можуть протистояти будь-яким іншим глобальним чи навіть трансцендентним мотиваціям,облудна криптосемантика і нікчемні смисли, які не захоплюють молодь, відсутність уявлень про складну перспективу складного світу.
Саме ці обставини не дозволили їм вже і не дозволять надалі отримати лідерство у всій Україні. Вони існуватимуть надалі як маргінали і гетто ресентименту, і це лише їх вина.