Я подивився охріненний ефір про судову гілку влади. Зробив скріпт того, що говорила юрист-міжнародник, магістр філософії пані Неоніла Сидоренко "Цю систему нам вибудував Патрушев."
"Суддя, який призначається за хабар від 100 000 доларів, приходить на посаду не для того, щоб писати фахові рішення"
"Я подала кримінальне провадження про притягнення Стефанчука до відповідальності"
"Я хочу, щоб у Єрмака конфіскували все майно"
"У 2022 році генеральний прокурор підписав угоду з Гаазьким трибуналом, і в Києві мав з'явитися офіс прокурора цього трибуналу — була відповідна постанова Кабміну. Але це рішення засаботували"
Двадцять п'ять років захисту прав людини
Я хочу наголосити на тому, що захищаю права людей майже 25 років. Це достатньо серйозний досвід. Так склалося, що захищаю я його в абсолютному фарватері порушення прав людини, яке спостерігається з моменту закінчення мною вузу, коли ми відбувалися як юристи на зламі епох, століть і між двома системами права — англосаксонською, яка передбачає презумпцію рішень суду, і континентальною, яка передбачає верховенство закону. Дуже важко в цьому контексті було працювати, тому що ми, юристи, наштовхувалися на різнобій у розумінні законодавства різних періодів можновладцями.
Звичайно, доводилося захищати людей від такого страшного явища, як тоталітарний режим. Хоча в 90-х роках він трохи мімікрував, змінився, послабився — було прибрано розстрільні статті з Кримінального кодексу, — але, на жаль, практика переслідування людини за позицію, у тому числі в системі правоохоронних органів, зберігається до сьогоднішнього дня. У зв'язку з тим, що Збройні сили України зараз є найпоказовішим майданчиком для реалізації права людини, у тому числі комбатанта, я мушу констатувати: відбуваються тотальні порушення прав людини у Збройних силах України.
Хто побудував цю систему
Насправді систему було створено, на жаль, не державниками України — я це заявляю абсолютно відповідально, — не конституціоналістами, які приймали основний закон і мали б узгоджувати кримінально-процесуальний і цивільно-процесуальний кодекси з Конституцією. Цю систему нам вибудував Патрушев.
Патрушев, як особа, що особливо впливала на судовий сектор України, створив для нас фронтальну зону, яка обумовила вторгнення Російської Федерації. Для цього потрібно було здетонувати внутрішню систему, зокрема збільшити кількість кримінальних проваджень щодо публічних підприємців, громадських діячів, науковців — для цього був задіяний дуже серйозний диверсійний ресурс: люди, інтегровані в нашу судову й правоохоронну систему протягом 30 років, тобто в післякравчуківський період. Росії потрібен був час стабілізувати внутрішню ситуацію, а вже потім перефокусувати увагу на колишні республіки Радянського Союзу. Україна в цьому контексті була для них дуже цікавою, бо щойно починала жити своїм життям, у тому числі юридичним.
Одеська правова школа
У нас почали відбуватися дуже потужні правові школи. Я представляю Одеську правову школу, яка суттєво відрізняється від київської: наші юридичні концепції базуються на логіці, і в нас неприйнятно приймати нелогічні рішення. У Києві, на жаль, я зустрічала прийняття нелогічних рішень, причому навіть в адміністративному судочинстві, що взагалі є нонсенсом.
Гаазький трибунал та інститут Корецького
Ця війна закінчиться не на полі бою — вона закінчиться в Гаазькому трибуналі. Щоб написати серйозний вирок Путіну і його найближчому оточенню, включно з Патрушевим, потрібні серйозні юристи. У нас був прекрасний Інститут Корецького, який у 70-х роках був долучений до написання вироку військово-політичному керівництву фашистської Німеччини (тоді як Вишинський представляв СРСР). Корецький, одне зі світил міжнародного гуманітарного права, свого часу був долучений до створення статуту Організації Об'єднаних Націй — саме завдяки йому ми маємо цей статут. Ця школа не повинна бути втраченою.
Знаючи наш досвід у міжнародній гуманітарній політиці й законотворчості, Патрушев не міг обійти Україну. Призначення суддів через адміністрацію президента — це була диверсія. І досі це працює: за хабар від 100 000 доларів особа стає очільником відправлення правосуддя. Система автоматизованого розподілу справ фактично не працює — це легко перевірити. До речі, наші міжнародні партнери, включно з ФБР, уже цікавилися, куди пішли гроші на створення цієї системи.
Корупція при призначенні суддів
Я не вірю жодному слову, коли контролюючі структури, включно з Національним антикорупційним бюро, не називають прізвищ осіб, які беруть хабарі за призначення на посади суддів. Усі про все знають. У нас в Одесі є судді-феномени — я знаю щонайменше п'ятьох, — які в різних судах умудряються "відбуватися" як судді; велике задоволення читати їхні рішення. Якби в нас англосаксонська система права була у повному довершеному вигляді, ці прецедентні рішення сьогодні врятували б багатьох людей від незаконного тоталітарного і посттоталітарного переслідування.
Суддя, який призначається за хабар від 100 000 доларів, приходить на посаду не для того, щоб писати фахові рішення — для цього потрібні інтелектуальна база, практика і насамперед високий етичний рівень. Він приходить відпрацювати ці 100 000 і ніколи не буде незалежним, бо в нього відбулася підміна самого принципу відправлення правосуддя. Суддя у світовому розумінні — це Сократ, мудрець або Соломон, який приймає рішення, спираючись на свої інтелектуальні здібності, а не на матеріальне домінування однієї зі сторін процесу, і відповідає за свої рішення не перед сторонами і навіть не перед державою, а перед прийдешніми поколіннями, які ці рішення читатимуть. Штучно створюються передумови, за яких людина втомлюється від процесу і шукає кошти, щоб завершити його будь-яким способом, включно з корупційним.
Знищений інститут відповідальності суддів
Інститут відповідальності суддів було повністю знищено у 2020 році. Навіть стаття Кримінального кодексу про винесення завідомо неправосудних рішень була визнана неконституційною Конституційним судом за поданням 55 депутатів фракції ОПЗЖ (сьогодні визнаної в більшості своїй державно-зрадницькою структурою), і цю статтю прибрали з Кримінального кодексу взагалі. Тобто сьогодні притягнути суддю, який ухвалює рішення за хабар, неможливо, навіть якщо це видно з правової експертизи самого рішення, — якщо його не спіймали на передачі коштів.
У 1990 році, у зв'язку зі сплеском міжнародної злочинності й домінуванням транснаціональних корпорацій у системі міжнародного кримінального судочинства, юристи зібралися і вирішили протидіяти цьому явищу, яке підривало основи національної безпеки провідних країн світу, включно зі Сполученими Штатами. Було ухвалено рішення протиставити криміналізації правосуддя незалежний правовий захист — тобто позбавити адвокатуру ліцензування і створити незалежні правозахисні структури, які як окремі особи можуть протистояти державам, транснаціональним корпораціям та мафії.
Адвокатська монополія
Це питання номер один для сьогоднішньої України. Президент Зеленський, ідучи на вибори, проголосив, що скасує адвокатську монополію, але законопроєкт про її скасування, підготовлений його попередником, просто сховали. Проблема глибша: адвокатура в Україні теж не самостійна. Медведчук мав до неї пряме відношення, а Ізовітова, яка сьогодні очолює асоціацію адвокатури України, прийшла до влади в ній через щось на кшталт рейдерського захоплення — одних усунули, інших набрали.
Дякувати Богу, я в той час працювала в Одесі і не мала до цього жодного відношення. Покійний Йосип Львович Бронз, голова колегії адвокатів Одеської області, ставився до мене дуже ліберально: я шість разів закінчувала відповідні курси, але жодного разу не брала в нього ліцензію, хоча він неодноразово мені про це казав. Я не могла відповісти йому неправду, чому я її не беру, — тому що це залежність. Щоб захищати людину незалежно, мені не потрібна ліцензія, мені потрібні знання. Бо якщо я захищатиму людину з ліцензією, то прокурор чи суддя, маючи вплив на колегію адвокатів, просто заберуть її в мене.
Ліцензію видає асоціація адвокатів, а забрати її й відсторонити людину від діяльності може кваліфікаційна комісія адвокатури — структура, по суті, абсолютно заангажована. У нас в Одесі до цієї структури входить диверсійна російська група, яка мала плани: коли росіяни мали зайти в Одесу, одна з учасниць групи мала стати прокурором міста від проросійських сил — посади вже були розписані. Ця людина досі працює в колегії адвокатів, і колегія адвокатів міста Одеси всією своєю структурою захищає її від Служби безпеки України, яка викрила це угруповання. Можете уявити, наскільки глибоко ця гідра вкорінилася в систему українського судочинства — це дуже страшні речі, і їх потрібно жорстко викорінювати.
Роль адвокатури і держави
Віктор Шишкін, мій учитель, який викладав мені конституційне право, неодноразово наголошував на лекціях: без незалежної адвокатури, без правового захисту Україна ніколи не відбудеться як держава, тому що держава і право — рівнозначні системи. Якщо немає права, не буде держави. Ми зараз впритул підійшли до етапу, коли маємо це довести і створити незалежну правозахисну систему.
По-перше, потрібно терміново обмежити діяльність цього парламенту — Верховної Ради цього скликання під головуванням Стефанчука, яка вже є злочинним угрупованням у повному сенсі цього слова.
Справа щодо Стефанчука
Найбільше мене вразив своїм цинізмом Цивільний кодекс, у якому намагалися унормувати педофілію — авторства Стефанчука, який хоче зайти в історію ще й із цим. Коли я прочитала цей законопроєкт, спершу подумала, що блогери перебільшують проблему, але коли прочитала саму норму, у мене стало дибки волосся. Я подала кримінальне провадження про притягнення Стефанчука до відповідальності за статтею 364 Кримінального кодексу (зловживання владою, до семи років позбавлення волі) — саме за цю законодавчу ініціативу. Унормування педофілії — це та межа, яку неможливо було переступити.
Згадуючи Печерський суд: у порушення статті 214 Кримінально-процесуального кодексу, у змові з братами Стефанчуками, суддя ухвалив форс-мажорне рішення про невнесення відомостей до ЄРДР. Мені відповіли, що моя заява нібито не містить викладу кримінального правопорушення, — така відповідь надійшла, зокрема, з офісу генерального прокурора Руслана Кравченка, який позиціонує себе як борець із педофілією. Коли я запитала його, що це за боротьба, коли він судить педофіла з села за розбещення падчерки, але не приділяє жодної уваги педофілу в парламенті, який протягує це як норму, — це не відповідає завданням прокуратури і є порушенням принципу рівності перед кримінальним процесом.
Стаття 214 КПК імперативна: не можна просто "відфутболити" людину, яка заявляє про злочин. Заяву потрібно прийняти, внести відомості до ЄРДР, розслідувати; якщо є склад правопорушення — пред'явити підозру, якщо немає — закрити провадження, але не внести відомості не можна. По закону слідчий суддя протягом п'яти діб повинен або зобов'язати орган досудового слідства внести відомості до ЄРДР, або повернути скаргу через невідповідність нормам КПК; якщо скарга нормам відповідає, відмовити в її задоволенні він не має права.
У моїй справі щодо Стефанчука відбувся справжній спектакль: представник Генеральної прокуратури в доповіді повністю погодився, що рішення Верховної Ради було незаконним, що депутати перевищили повноваження і не вивчили міжнародну практику щодо шлюбу в 14 років, — а потім заявив, що складу злочину в моїй заяві немає, і тому потрібно відмовити у внесенні відомостей до ЄРДР. Зараз ця скарга перебуває в Київському апеляційному суді. Я маю намір дійти до Європейського суду з прав людини, а якщо буде відмова — відстоювати права в міжнародних інституціях.
Особиста мотивація і опір
Чим більше проти нас вибудовують системи й алгоритми порушення прав людини, тим сильнішими й довершенішими ми стаємо. Ця боротьба виснажувала мене перші три роки. Але коли я зіштовхнулася з цим "монстром" і зрозуміла всю глибину мук людей, які потерпають від цієї системи, а також прочитала про тортури, які пройшли наші люди в Російській імперії й у Радянському Союзі, — я зрозуміла, що іншого виходу немає: ми повинні боротися за свої права.
Хочу згадати академіка Сахарова, який при врученні Нобелівської премії назвав права людини одним із найбільших досягнень людства XX століття. Якщо ми не реалізовуватимемо права людини на українському правовому полі, не вироблятимемо практичних механізмів захисту, ми не відбудемося як повноцінна нація. Я переконана, що Україна першою серед 15 колишніх республік Радянського Союзу дасть бій тоталітарній російській системі, бо в нас потужний запит суспільства, яке за ці 35 років повністю сформувалося як правове.
Одеса
Одеса не більш криміналізоване місто, ніж будь-яке інше в Україні, — просто навколо неї створено такі стереотипи історично. Але Одеса дала Україні першого нобелівського лауреата — Іллю Ілліча Мечникова, чиє ім'я досі носить університет. Одеса допомогла у формуванні конституційного ладу в 1996 році: Шишкін, який викладав в університеті Мечникова (це його альма-матер), брав у цьому участь. Якби не було Одеської правової школи, невідомо, якою була б наша Конституція.
Продовження боротьби
Уявімо, що ми вийшли на Майдан у 2005 і 2013 роках і всього досягли, ідеально побудували "Швейцарію". Що далі — складаємо руки й лежимо в Криму на курорті? Це точно не наш шлях. Наш шлях — у боротьбі, і ми своїм прикладом показуємо, як вона повинна виглядати цивілізовано: не через насильство й тортури, а через вибудовування інтелектуальних формул у глобальних правових системах — ООН, Гаазький трибунал.
Гаазький трибунал, який має розглядати рішення щодо Путіна, формує правову базу на наших матеріалах: оприлюднення важливої інформації про запити суспільства, резонансні справи, мародерство, саботаж у діяльності правоохоронної та судової систем. Це узагальнюється і коштує великих зусиль нашій місцевій мафії. До нас прикута велика увага міжнародних експертів, які досліджують кожне наше слово і шукають у ньому формули для захисту власних держав — вони не хочуть, щоб ця біда прийшла до країн зі стабільними економіками й захищеним правом власності.
Справа Єрмака
Єрмак — адвокат, представник адвокатської мафії: він з неї вийшов і туди ж повернувся. Сьогодні його прикриває Ізовітова, вибілюючи диверсанта, який за картками й "рулетками" призначав на керівні посади подібних до себе. Ми повинні говорити про це, тому що якщо не буде цього запиту й публічного визнання, у нас немає механізму державного впливу — монополія на покарання належить державі, і вирок Єрмаку, Ізовітовій чи Медведчуку мають виносити компетентні судові органи. Але сформувати суспільний запит на справедливість ми повинні самі.
Я хочу, щоб у Єрмака конфіскували все майно і щоб він служив у Збройних силах України у підрозділах, які штурмують позиції ворога, — щоб довів, який він правник, коли писатиме рапорти на уламках картонних коробок. Якщо я про це не говоритиму, моє бажання так і залишиться при мені.
Якість парламенту
Причина радикальності моєї позиції в тому, що ці парламентарі за своє життя не написали жодного нормативного документа. У 1991 році, коли утворювалася українська держава, існували спеціальні інститути й кафедри, які вчили писати управлінські документи, але далеко не всі хотіли сприймати цю інформацію, а ще менше людей навчилися писати державні рішення. Тому в парламент мають зайти професіонали своїх галузей — команда інтелектуальних менеджерів, кожен фахівець у своєму напрямку: хтось у податковому законодавстві, хтось у судовій реформі, хтось у правоохоронній діяльності.
Формальний розподіл за комітетами цього не забезпечує. Я, наприклад, ніколи не чула виступів Стефанчука в жодному процесі, хоча знаю людей, які справді є сучасними світилами української юриспруденції, — Стефанчук не практикуючий юрист і не мав би бути парламентарем. А от Шишкіна в парламенті немає, хоча запит на такого депутата був, — бо він незалежний і скаже президентові, що той помиляється. Коли неморальні люди приходять до влади, вони перестають чути таких, як Шишкін, і максимально ізолюють їх від себе; на щастя, це не випадок Шишкіна, але є й інші приклади, коли таких людей ізолюють у місця позбавлення волі за надто радикальні висловлювання.
Відсутність відповідальності влади
Коли є термін відповідальності на посаді, є розуміння: не впорався — підеш. А зараз, на другому терміні восьмирічної каденції Зеленського, депутати вже нічого не бояться: керівником МВС чи прокуратури може стати абсолютно некомпетентна людина. Свого часу переломили всіх і заплатили кошти, щоб призначити генеральним прокурором людину без юридичної освіти, — це жахіття. Не можна вимагати від громадян виконання всіх законів, коли влада порушила все можливе і послабила державу. Це, до речі, одна з причин, чому до нас прийшли росіяни: якби ми не були такими послабленими, обікраденими й затуманеними, вони тричі подумали б, перш ніж напасти. Але ті, хто вже вісім років очолює державу, живуть у примарності свого всесилля — а воно припиняється дуже швидко. Українці довго запрягають, але коли вони їдуть, їх уже не зупиниш, і 2022 рік це показав.
Я з тривогою дивлюся на перспективи нинішньої влади: досить одній маленькій іскрі спалахнути — не обов'язково в Києві, можливо, в якомусь регіоні чи зоні зіткнення з противником, — і можуть статися дуже страшні речі щодо цієї влади.
СЗЧ і насильство над військовослужбовцями
Нещодавно я бачила в соціальних мережах виступ учасника бойових дій, який був вимушений піти в СЗЧ. Конституційний суд уже ухвалив рішення, що не може бути СЗЧ, якщо людина каже, що не може виконувати військовий обов'язок через фізичний стан здоров'я. Але коли людина кричить, що до її квартири заходять, вибивають вікна, застосовують насильство, а поліціянти (навіть не служба військового правопорядку, яка мала б займатися такими правопорушеннями) без рішення суду забирають і потім ще вимагають заставні кошти, — після кількох таких епізодів хлопці просто зриваються.
Багато людей із бойовим досвідом втратили страх перед смертю, але бояться позбавлення свободи більше, ніж смерті, — за больовим відчуттям це для них гірше. Коли такі люди відчувають, що свої ж позбавляють їх свободи, вони стають непередбачуваними. Я кажу це відповідально, бо сама така.
75 в'язнів на "губі"
В одному з міст під Києвом, в одному з місць утримання військовослужбовців, на одному поверсі перебуває 75 учасників бойових дій, яких судять за невиконання бойового наказу, — більшість воює за українські цінності з 2014 року. Це дорослі чоловіки з бойовими пораненнями, які потребують соціальної реабілітації й психологічної підтримки, а їх тримають як ведмедів у клітці по 75–76 осіб на площі приблизно 80 квадратних метрів — усупереч Женевським конвенціям, які забороняють утримувати поранених комбатантів у місцях позбавлення волі й вимагають медичної допомоги в спеціальних закладах.
Коли мій підзахисний хоче щось сказати в суді, а суддя не хоче його чути, — бо він каже про неприйнятні для обвинувачення речі: що був поранений, що не мав руки, коли треба було займати позицію, що потребував медичної допомоги, — суддя просто вимикає зв'язок або залишає людину в клітці без можливості говорити. Тоді постає питання: якщо герой каже, що фізіологічно не міг виконати наказ, а суддя не хоче його вислухати, маючи при цьому власну відстрочку від мобілізації, — про яку справедливість ідеться?
Подвійні стандарти
Суддя, прокурор — усі із відстрочками, хоча саме держслужбовці мали б першими взяти зброю до рук у 2022 році. Громадянське суспільство дало 70 000 своїх людей — де 700 ваших? Ви приймали присягу на вірність народу, судите й пишете обвинувальні акти іменем України, отримуєте зарплату з державного бюджету, — тож маєте взяти зброю, бо якщо це "іменем України", то саме ви і є Україна. А виходить, що громадяни захищають Україну, але не "їхню" Україну.
Офіцер, який пройшов бойовий шлях від сержанта до капітана з 2014 року, маючи реальні заслуги перед державою, не повинен судитися за невиконання одного наказу. Якщо наказ був завідомо злочинним — наприклад, кидати людину з лопатою штурмувати озброєну позицію ворога, — таке обвинувачення легко розбити професійним захистом, але не дають: людину тримають у слідчому ізоляторі військової служби правопорядку без альтернативи у вигляді застави. Тоді як корупціонеру, що вивіз мільйони доларів з бюджету, дають можливість застави, бо йому "для чогось потрібна свобода". А людині, яка постраждала на війні й не змогла виконати наказ через поранення, такої можливості не дають — щоб вона не свідчила проти системи, проти злочинних наказів, щоб ця інформація не була систематизована і не дійшла до рівня Гаазького трибуналу.
Офіс Гаазького трибуналу в Києві
У 2022 році генеральний прокурор підписав угоду з Гаазьким трибуналом, і в Києві мав з'явитися офіс прокурора цього трибуналу — була відповідна постанова Кабміну. Але це рішення засаботували, бо влада зрозуміла: до Києва приїдуть не лише постраждалі від атак Росії, а й ті, хто постраждав від дій внутрішніх диверсійних груп, — матері зниклих безвісти, родини полонених, рідні хлопців, ув'язнених за невиконання злочинних наказів. Куди це все діти?
Заклик іти в політику
Пане Юрію, ідіть у політику. У 2005 році, під час Помаранчевої революції та подальших революційних подій, ви відкривали двері й запрошували людей приходити. Зараз я хотіла б, щоб ви відкрили двері і зайшли самі, взявши на себе відповідальність, кожен як професіонал у своїй сфері. Я, наприклад, як юрист, спеціалізуюся на кримінальному процесі, конституційному процесі, міжнародному гуманітарному праві — я віддала цьому 25 років життя і можу захистити людину, якщо матиму для цього механізм та інструменти. Я не лізтиму в податкову чи пенсійну систему, бо в цьому не розуміюся, — тому й кажу вам: ідіть у політику, бо політик — це і є те знаряддя, на яке я, як юрист, можу тиснути.
Ми маємо сісти за стіл і "написати договір": я, як юрист, кажу вам, політику, що потрібно зробити, щоб захистити найвразливіші категорії людей, створити середній клас, перетворити державу на систему, побудовану вертикально, де кожна наступна гілка контролює попередню. І якщо ви, обраний з такою програмою, її не виконуєте, я, як виборець, повинен мати механізм відкликати вас із влади.
Реформи, які потрібні
Першим, що має принести сучасний український політик, — це закон про імпічмент, щоб діти більше не гинули на Майдані й не було більше цих прапорів; законодавство, що дозволяє відкликати суддю з посади, бо довічне призначення та довічне фінансове забезпечення — це неприпустимо в цивілізованому світі. Ми не країна третього світу, ми достатньо досвідчена в правовому сенсі країна.
Тим, хто йде в політику, хочу сказати: ніколи не думайте, що уникнете відповідальності за свої дії. Навіть якщо правова система не спрацює на покарання, політик, який завдав шкоди своїй країні, однозначно нестиме історичну й політичну відповідальність перед поколіннями, які прийдуть після, — його ім'я впишеться в правові системи й алгоритми чорними літерами. На жаль, ми програємо через оцю показову доброту — і мені здається, що вона нам ще дорого коштуватиме, бо через неї в нас уже забирають життя.